Міністерство закордонних справ не рекомендувало Польському інституту у Києві демонстрацію фільму “Волинь” в Україні… Режисер зняв картину не так, як би хотілося такому тонкому критикові сучасного кіномистецтва, як Павло Клімкін. Покликаючись на те, що фільм може спровокувати частину радикалів, українська влада просто розписується у тому, що не може забезпечити порядок на своїй території і обламати роги найбільш буйним і зашореним “ура-патріотам”.
А якщо серйозно, то дійсно дістає ситуація, коли органи влади вирішують за громадян, що можна дивитися, а що – не можна. І рекомендує, як оцінювати той чи інший твір. Було би дивно, якби Войцех Смажовський своїм фільмом хотів догодити українському глядачеві. Так, частково присутній кон’юнктурний підхід. Так, частково фарби згущено, а фабула надмірно загострена. Але це – частина сучасного польського національного міфу, і знята вона набагато талановитіше, ніж, скажімо, “Варшавська битва” такого визнаного майстра, як Єжи Гофман.
Російський кінематограф – фактично під забороною. Польский – серйозно цензуровано. Наступного року Емір Кустуриця починає знімати фільм про білоруських партизанів “Якщо не зараз, то коли?” Можу з упевненістю прогнозувати його прокатну долю в Україні – і не лише через політчну позицію режисера.
Невже громадянин України не має права сам бачити, аналізувати, робити висновки? Невже обов’язково щось потрібно вирішувати за допомогою заборон і циркулярів?
…Колись, у часи мого дитинства, кіномеханік Вася, якщо бажав підвищити виручку від кінопрокату у сільському клубі, писав на афіші “Крім дітей до 16 років”. Як результат – було гарантовано повний клуб дітлахів навіть під час демонстрації фільмів про чекістів і про бої з басмачами.
“Не рекомендовано МЗС України (або Мінкультом)” – такий гриф скоро стане запорукою успіху фільмів серед широкої глядацької публіки. Пора видавати спеціальні довідники “100 кращих фільмів, заборонених в Україні” та “Павло Клімкін НЕ РЕКОМЕНДУЄ”.
