Сидимо в підпіллі і мало світимося. Я на національний телеканал передаю інформацію, ніколи не називаючи себе. Небезпечно”.
Це слова професійної журналістки з Херсона, власного кореспондента всеукраїнського телеканалу.
Херсон та увесь регіон навколо нього окупований Росією ще у перші дні війни. Росіяни беруть українських журналістів у полон – наприклад, Олег Батурін, – тримався у полоні 8 діб без звязку із родиною та доступу до належних йому ліків. Їхні помешкання обшуковують та вилучають ноутбуки та телефони – оскільки у квартирі окупанти не застали журналіста Костянтина Риженка, то арештували його молодшого брата. Більшість журналістів не живе у власних помешканнях – переховуються у знайомих. Виїхати з регіону не можуть. На днях журналістка поінформувала, що з родиною проїхала 45! Блокпостів росіян, прямуючи на контрольовану Україною територію, але їх так і не випустили.
Слідкуйте за “КиївВладою” в Телеграм
Сотні українських журналістів перебувають на окупованих територіях.
Тисячі медіапрацівників евакуювалися – або з родинами перемістилися у безпечніші місця всередині України, або виїхали біженцями закордон.
Тисячі журналістів втрачають свої робочі місця. І засоби для існування.
Мільйони українців ризикують залишитися без доступу до професійної відповідальної журналістики. Особливо, без доступу до локальної журналістики.
Ми говоримо, що війна перекреслила мирне майбутнє журналістів та медіа.
Але ми говоримо про прямі людські втрати, убивства, спричинені росією.
На сьогоднішній день за даними Національної спілки журналістів України загинуло 24 медіапрацівники. Це журналісти українських та міжнародних медіа, працівники ЗМІ – цивільні жертви бомбардувань, медійники, які пішли у військо захищати Україну зі зброєю в руках.
Безумовно, журналісти не повинні змішувати професію із військовою справою. Але журналістська спільнота має шанувати пам’ять кожного загиблого медійника. Адже причина смерті одна. Це російська війна.
Для росіян журналісти є очевидною мішенню. Найбільше розстріляних медійників – у передмісті Києва – коло Бучі та Ірпеня. Окупанти розуміють, що журналісти фіксують звірства росіян, тому атакують незалежних від них медійників.
На тимчасово окупованих територіях після танків та штиків негайно розпочинається кампанія тиску на журналістів та зачистки інформаційного простору. Окупанти або пропонують журналістам ставати місцевими пропагандистами, або вимагають замовкнути.
Обурливим прикладом тиску є випадок у Мелітополі – росіяни після обшуку помешкання взяли у заручники 75-річного батька головної редакторки місцевого онлайн-видання Ріа-Мелітополь Світлани Залізецької. Літню людину кинули на підвал, росіяни зателефонували доньці та пропонували обміняти батька на доньку.
Це реальний фашизм!
Але це фашизм, який виріс за прямого сприяння російських пропагандистів.
Українські журналісти переконані – якби більшість російських журналістів – від Москви і до околиць – були проти розпалювання ворожнечі та ненависті – війна би не розпочалася!
Тому українські журналісти проти класифікації “ліберальних журналістів з росії” такими самими як і вони жертвами війни.
Жертва війни одна – це Україна. Пріоритет очевидний- зупинити війну та підтримати українських журналістів – яких щодня намагається знищити російський окупант.
Окремих представників російських ліберальних медіа теж варто підтримувати. Це право інституцій західного світу. Але такі зусилля мають бути принципово окремими ініціативами, сфокусованими на на медійників з країни-агресора у цій війні. Без об’єднання в єдиний пул із українськими журналістами!
Чим може підтримати цивілізований світ українських журналістів та медіа?
– Максимальна і оперативна допомога із засобами захисту – бронежилети і шоломи ПРЕСА, тактичні аптечки першої допомоги (вже починається третій місяць війни, а засобів недостатньо)
– Запровадження спеціальних фінансових програм підтримки евакуйованим журналістам та медіа (прихисток, гуманітарна допомога для виживання та розгортання роботи медіа на новій території)
– Запровадження спеціальних програм економічної підтримки українських локальних та національних медіа і журналістів. Зокрема шляхом запровадження програм фінансування заробітних плат журналістів – аби колеги залишалися у професії
– Допомога і розвиток Центрів взаємодопомоги журналістів всередині України – як приклад – Центри журналістської солідарності Національної спілки журналістів України. Ця мережа підтримується Європейською та Міжнародними федераціями журналістів.
– Розвиток спеціальних програм професійного прихистку українських журналістів у Європі, Сполучених Штатах та демократичних країнах світу (перша урядова програма для журналістів втілена у Косово)
– підтримка у створенні українських медіа для біженців.
Але ключове очікування українців та українських журналістів до іноземних медіа – максимальне докладання зусиль аби зупинити війну! Аби вплинути на європейських політиків. Аби зупинити геноцид українців.
Сьогодні я – ГОЛОС моєї колеги з окупованого Херсону (про яку йшлося на початку виступу). Я голос журналістки, яка переховується задля порятунку свого життя і свободи. Але яка так сподівається на солідарність та дієву допомогу…
Сергій Томіленко, голова Національної спілки журналістів України, член виконкому Європейської федерації журналістів
Уперше опубліковано на сайті Європейської федерації журналістів
