Сьогодні суспільство очікує від влади змін в усіх сферах життя. На тлі політичних і економічних проблем поза увагою залишається культурна спадщина ‒ чинник самоідентифікації народу України і складова національної безпеки. Депрофесіоналізація в управлінні культурною спадщиною сягнула критичної межі, катастрофічні втрати пам’яток і хаотична забудова історичних міст не дозволяють відкладати вирішення проблем “на потім”.
Доки в Україні немає меценатів рівня Терещенків, які би вкладали значні ресурси у збереження пам’яток, ця справа залишається почесною прерогативою держави. Культурна спадщина може принести величезний моральний і економічний зиск. Але запорука цього ‒ високий рівень професійної управлінської культури.
Культура ‒ це не “міністерство культури”, це стан особистості, який не дозволяє робити того, за що потім буде соромно. Не зважаючи на наявність Міністерства культури як центрального органу охорони спадщини, проблеми охорони та збереження пам’яток десятиліттями не вирішуються через повне нерозуміння управлінцями фахових норм пам’яткоохоронної діяльності. До слова, було б доцільно, щоб посадовці міністерства під час конкурсу на посади складали іспити не лише з законодавства, але й з базових знань у професійній галузі, якою вони будуть керувати. Такі іспити повинні приймати фахівці, які потім стануть адміністративними заручниками чиновників.
Наразі державну політику з охорони спадщини визначають люди, які не мають елементарних фахових знань. Вони надають “адміністративні послуги в галузі охорони культурної спадщини” в межах усієї України. Їх спектр величезний: надання дозволів на розміщення зовнішньої реклами в охоронних зонах пам’яток, на проведення археологічних досліджень, погодження проектів землеустрою, проектно-кошторисної документації на реставрацію, історико-архітектурних опорних планів історичних міст, а також погодження проектів нової забудови, які викликають праведний гнів. Це лише незначна частина повноважень, перелік яких займає кілька сторінок.
При цьому в штаті управління охорони культурної спадщини Мінкульту немає профільних фахівців ‒ архітекторів, мистецтвознавців, реставраторів, він на 90 відсотків сформований з юристів, стаж роботи яких у галузі охорони спадщини від двох до п’яти років. І ці люди визначають державну політику, керують пам’яткоохороними установами, заповідниками, приймають рішення по складному комплексу проблем охорони спадщини! Результат ‒ її фатальний стан і безліч проблем.
Читайте: Кто позаботится об объектах культурного наследия в новом правительстве Украины?
Відсутнє системне державне управління охороною культурної спадщини
У 2006 році було зруйновано систему охорони і реставрації пам’яток архітектури і містобудування, яка існувала в Мінрегіоні (колишньому Держбуді України) і включала центральні та місцеві органи управління, а також відомчі інституції в галузі дослідження і реставрації пам’яток. Вирішили, що збереженням культурної спадщини (як в Європі) повинно займатися Міністерство культури, якому передали функції центрального органу охорони спадщини. Але реформу не довели до кінця: стару систему в Мінрегіоні ліквідували, нової в Мінкультури не створили. Мінкульт забрав собі управлінські повноваження (дозвільні функції, функції розподілу фінансових потоків, “переписав” на себе престижні національні історико-культурні заповідники) і вирішив, що того достатньо.
Професійні інституції з дослідження і збереження пам’яток залишилися в системі Мінрегіону. З цього моменту розпочався крах охорони культурної спадщини: суб’єкти управління і предмет діяльності опинилися поза межами сфери управління Мінкульту. Як результат ‒ підміна Мінкультом фахової діяльності бюрократичними процедурами і популістськими “заходами”, відсутність системної державної політики, що базується на пріоритетних стратегіях та професійних засадах збереження спадщини. За наявності системної політики кількість руїн в країні зменшилася б у рази, фахівці були б забезпечені роботою, міста розвивалися без будівельних стресів, інвестори вигідно вкладали би кошти у потрібну державі справу, туристична інфраструктура розвивалася.
Читайте: Руина. Кличко не желает беречь остатки культурного наследия Киева
Відсутній Державний реєстр нерухомих пам’яток
Державний реєстр було задекларовано у “Законі про охорону культурної спадщини” у 2000 році. Реєстр ‒ це не список пам’яток, це інформаційний банк даних для управління і вироблення державної стратегії, формування наукових програм, фінансування реставрації, створення інфраструктури туризму, організації культурно-просвітницької діяльності. Тотальне обстеження пам’яток України і формування реєстру було розпочато ще в 1990-ті в Мінрегіоні. Було складено списки пам’яток, по всіх пам’ятках національного значення (понад 3500 об’єктів) розроблено облікові паспорти (де вони зараз?).
2006 року все це було передано Мінкульту як центральному органу. Пройшло 13 років, але на сьогодні реєстр відсутній, і нижче наведені цифри орієнтовні (багато об’єктів не обліковано). Так, в Україні близько 143 тисяч пам’яток, з них 72 тисячі пам’яток археології, понад 52 тисячі ‒ історії, близько 16 тисяч ‒ архітектури і містобудування, майже три тисячі ‒ монументального мистецтва, 350 пам’яток садово-паркового мистецтва. Важко уявити, як і чим управляє Мінкульт, якщо за 13 років його діяльності зі створення реєстру до нього “занесено” лише 6 відсотків пам’яток (інформація з офіційного вебсайту мінкульту). Такими темпами матимемо реєстр через 200 років. Чи ще залишиться наша спадщина?
З 2000 року не розроблено і не прийнято Положення про реєстр, порядок його ведення, не опрацьовано його структуру, систему електронного обліку й моніторингу. А відтак реєстру просто не існує. Є “Переліки пам’яток культурної спадщини, занесених до Державного реєстру”. Але реєстр Мінкульту не потрібен, оскільки позбавить можливості непублічно знімати з обліку пам’ятки, оскільки суспільство дізнається про стан і масштаби втрат спадщини. Тому робота над реєстром носить імітаційно-популістський характер, а знайти вищезгадані переліки на сайті Мінкульту практично неможливо: вони заховані в лабіринтах пошукової системи сайту.
Але є й хороша новина. На просторах інтернету можна знайти практично весь потенційний Держреєстр пам’яток. Численні сайти, блоги й веб-портали присвячені спадщині. Армія краєзнавців і активістів, захисників пам’яток, озброївшись дронами і фотоапаратурою, фактично веде паралельну роботу зі створення реєстру. Волонтери власним коштом обстежують маловідомі пам’ятки, шукають архівні матеріали, рятують занедбані замки і садиби. Працює своєрідний “тіньовий Мінкульт”, озброєний бажанням зберегти спадщину, любов’ю до неї, а тому ‒ непереможний. На цьому тлі Мінкульт, який “забезпечує освоєння коштів” на охорону культурної спадщини, виглядає безпорадним. Результат його діяльності ‒ стоси “дозвільної” документації, накази й розпорядчі документи, зміст яких вганяє у ступор, “семінари”, після яких питань лише побільшується, перевірки, комісії, кадрові перестановки…
Правова база охорони культурної спадщини застаріла
Закон “Про охорону культурної спадщини”, прийнятий у 2000 році, переніс понад 15 “операцій” по внесенню змін і доповнень, але кращим не став: через його юридичну розбалансованість всі порушення тепер відбуваються “за законом”. Надаючи “адмінпослуги у галузі охорони культурної спадщини” Мінкульт часто легітимізує потреби тих, кому спадщина заважає. Чинний закон, розроблений в умовах пострадянського суспільства, націлений на санкції і тому неефективний. Він не враховує сучасних міжнародних тенденцій в управлінні спадщиною, глобальних економічних змін в Україні, не відповідає запитам на приватно-державне партнерство.
Цим шляхом у справі збереження спадщини пішли країни Західної та Центрально-Східної Європи. Україна безнадійно пасе задніх. Отже, повинна бути докорінно змінена парадигма закону: він має стати прозорим, прямої дії і нести позитивні можливості для залучення всіх зацікавлених у збереженні спадщини. Сьогоднішні “вороги” спадщини повинні запрацювати на неї, і їм це повинно стати вигідно. Зарубіжний досвід свідчить: це реально.
Відсутня нормативна база професійної діяльності з охорони культурної спадщини
Нормативна база ‒ це комплекс документів, що визначають алгоритм діяльності у будь-якій галузі. На відміну від сучасного проектування, де предметом нормування є об’єкт (будівля, споруда), у діяльності з охорони пам’яток об’єкти вже існують, і завдання полягає саме у збереженні їх своєрідності. Тому предметом нормування стає сама діяльність ‒ методи роботи (“лікування” зруйнованих пам’яток). Гранично важливим є дотримання методики наукових досліджень при вивченні об’єктів (для встановлення “діагнозу”), методики проектування (визначення методики лікування), застосування технологій і матеріалів (технологія виконання операції). Культурна норма пам’яткоохоронної діяльності фіксується у нормативних документах і методиках. Але в Україні такі документи розроблено приблизно на п’ять відсотків від потреби.
Зруйновано систему наукових, проектних і будівельно-реставраційних організацій
Результатом відсутності системи управління став крах науково-проектних і будівельно-реставраційних організацій, що забезпечують збереження і використання спадщини. Рештки колись потужних інституцій нині розосереджені по різних відомствах і виживають, не маючи приміщень, обладнання, держзамовлень. Реставрацією почали займатися недосвідчені, але “свої” і зручні фірми.
Діяльність зі збереження культурної спадщини перетворилася на банальне “освоєння коштів” тими, хто поділяє “систему ціностей” Мінкульту. До тих, хто її не поділяє, застосовується жорсткий адмінресурс. Так, єдину науково-дослідну пам’яткоохоронну установу системи Мінкульту, Український державний інститут культурної спадщини, який у 2015‒2016 рр. започаткував нові наукові напрямки, включно з реставрацією пам’яток, створенням концепції державних норм та розробленням засад формування Державного реєстру, керівництво міністерства у 2017 р. блискавично перетворило на “культурно-просвітницький центр”: оклади співробітників було понижено до 3200‒4000 грн, наукові програми згорнуто, виробничі площі скорочено, організовано системний тиск на колектив. Фахівці позвільнялися. Спадщина від цього не виграла.
Знищено систему відтворення і підготовки професійних кадрів
Середній вік досвідчених фахівців в галузі охорони та реставрації пам’яток досяг пенсійного. Раніше реставраторів не готували у вузах, але у профільних реставраційних установах, куди архітектори, мистецтвознавці, інженери приходили на роботу, вони набували досвід, працюючи з фахівцями. Тепер роботи практично немає, а молодь, зрозуміло, хоче бачити довгострокову перспективу. Посадові особи Мінкульту не бачать у цьому проблеми, оскільки “надають адмінпослуги з охорони культурної спадщини”. Відсутнє державне замовлення на підготовку фахівців з охорони культурної спадщии. Сьогодні вже треба проводити інвентаризацію не лише пам’яток, а й фахівців, які спроможні з ними працювати.
Потрібне перезавантаження системи
Названо основні причини, які привели охорону культурної спадщини до точки неповернення. Система дала збій. У нинішньому вигляді вона виштовхує все, що їй чужорідне. Можна обговорювати випадки знищення пам’яток (їх безліч), окремі документи, розроблені в надрах Мінкультури і “для галочки” винесені на “публічне обговорення”. Вони непрофесійні, бо їх писали люди, які ніколи не працювали з пам’ятками і не розуміють фахових основ діяльності. Я називаю їх “перехожими”. Через рік про них забудуть. А наша спадщина заслуговує на увагу тих, хто її любить. Потрібно терміново перезавантажити систему. Хотілося би, щоб у новому уряді з розумінням і відповідальністю поставилися до реформування пам’яткоохоонної справи. Збереження культурної спадщини не повинно бути маргіналізоване. Воно повинно стати наукоємним і високотехнологічним. Час повернути спадщині належний престиж. Винаходити, на щастя, нічого не потрібно. Досвід сусідів по європейському дому і наших фахівців може дати прекрасні результати.
Ольга Пламеницька, кандидат архітектури, професор, член Національної спілки архітекторів України, лауреат Міжнародної премії Польського комітету ICOMOS, директор Українського державного інституту культурної спадщини (2015‒2018)
Фото: Максима Рітуса, m-a-d-m-a-x.livejournal.com
