Моя душа нагадує серпневий степ. Чи солончаки. Вона випалена сльозами і побаченим. Тим, що люди не мали б бачити…
У моїх втомлених очах жевріє тільки одна надія – дотягнути до завершення цього безкінечного марафону. Коли не маєш права вимкнути телефон. Не маєш права на вихідні, перепочинок чи відпустку. І коли б ти не ліг, автоматично прокидаєшся перед сьомою – і починаєш свою сизифову працю. Знайти ресурси, знайти людей, подякувати донорам, поставити завдання, проконтролювати виконання, відреагувати на збої в системі… І так день у день…
Для людини, яка все життя копала вглиб свій внутрішній колодязь, аби просто пізнати себе, це справжні тортури. Від яких не втекти. Бо це чиїсь життя, чиїсь долі, чийсь шанс вижити…
Мене іноді питають, що далі. Чи збираюсь я “конвертувати” успіх ПДМШ в якісь політичні дивіденди? Смішні… Мені б доповзти до перемоги. А тоді – вимкнути телефон і на кілька місяців усамітнитись там, де мене ніхто не знайде. Аби щодня і щовечора поливати свою душу. Розумними книжками, глибокими фільмами, класичною музикою і прогулянками десь в горах. Може тоді на її випаленому ґрунті знову зʼявляться зелені паростки чогось живого…
А наразі моя душа – це згусток волі і болю. Майже як кров, що запеклась. Моя душа – це оголений нерв, який інтуїтивно сахається нормального мирного життя, аби не натворити біди через нато яскраві контрасти між “тут” і “там”. Через надто очевидну несправедливість. Через розуміння, що – на превеликий жаль – війна наразі точиться за те, аби Україну грабували люди з українським паспортом, а не російським. Що ми вигризли незалежність від орди, але так і залишились рабами власної політичної інфантильності та іллюзій…
До війни я знав чого я хочу. Я довго і послідовно готувався до своєї місії. Йшов до своєї мети. Тепер я хочу тільтки спокою. І живу сподіванням, що дотягну до весни, яка зрошить дощем мою випалену війною душу. І на ній знову зазеленіють тепло сімейного затишку, надії, плани та мрії…
Але це буде (якщо доживемо) потім. Наразі ж – всередині випалена земля та згусток волі і болю. Який не дає розслабитись чи зупинитись.
Врешті-решт нам випав унікальний шанс: звершити те, що століттями не вдавалося нашим предкам – вирватись із пазурів московської орди. Вибороти право самим визначати свою долю. Перетворити Україну із жертви на субʼєкта історії та геополітичого гравця. З окраїни Європи та Росії – на Україну, в якій вирішується доля обох.
І це варто того, аби зчепити зуби і – попри все, попри випалену душу і побляклі очі – йти вперед. Перемога або смерть – це наше гасло.
Геннадій Друзенко, голова Центру конституційного моделювання
