Втікаючи вдруге від “руського міра” в Бучу, я навіть й гадки не мав, що він мене знайде знов. І хоча у 2014 році, виїжджаючи з Єнакієвого назавжди, я був замалим для рефлексії на цю тему, порівняння не припиняли з’являтися в моїй голові. Головне питання, що було в обох випадках: “А чи повернусь я додому?”.
У кожного бучанця, що був у окупації, своя історія. Й хоча я виїхав у перші часи, історії про одні й ті самі події у кожного зовсім різні. Хтось сидів по підвалах, чуючи гуркіт прильотів та відльотів снарядів, хтось із сусідами варив юшку, використовуючи останні дрова, хтось казав: “Добре, що було холодно. Руського смороду не було чутно”… А хтось уже ніколи не розповість свою страшну історію.
1 квітня Буча була звільнена від окупації. Цього вечора людство побачило всю суть й натуру цієї безжалісної війни. Це не просто війна за політичні мотиви, а відвертий геноцид, порушення всіх усталених норм міжнародного гуманітарного права, знущання з людей, катування й неймовірна кількість горя. Безліч матеріалів показали жорстокість й цинізм подій у Бучі на період окупації.
Але Буча вистояла. Дорогою ціною: ціною важкої праці та життів наших захисників. До міста поступово поверталось життя. Я згадую, як повертаючись додому в сіру й похмуру погоду, я бачив підірвані танки без башти, зруйновані готелі, перекриті траси, сліди від артилерії та мінометів. Наче час й життя тут зупинилися назавжди. На в’їзді до міста стояв чоловік, дуже втомлений, але щирий. Перевіряв документи, зокрема й місце проживання, бо не всіх ще пускали. Запитує: “Забороненого нічого нема?”. А я йому: “А що є забороненим?”. Він посміхнувся. В тому чоловікові я побачив таке, чого досі не бачив в жодній людині, але щось близьке серцю й просте. Я зрозумів, що нарешті знаходжуся вдома.
Зустрів нас розірваний на шматки “Епіцентр”, де тільки-но купив нову швабру для свого 11-А. Абсолютно тихі й порожні вулиці, де колись я бігав після останнього дзвоника, безліч безпритульних тварин, які ще донедавна мали хазяїв. Такою була картина Бучі в перші дні після звільнення від окупації. Проте які були зустрічі старих сусідів! Робити ж дома майже нічого: ні світла, ні інтернету. Коли хтось повертався – це було свято, не інакше: і словом не перекидувались до повномасштабного вторгнення російської федерації, а тут неначе побратались.
Постійно було чути розмінування. Заміновано було все, що можна було замінувати: входи до приміщень, автомобілі, дороги. Навіть зараз досі страшно виходити в поле чи в ліс.
Майже нічого не працювало протягом перших тижнів після деокупації. Пригадую, що в центрі міста першим відкрився невеликий “АТБ”. В ньому були неймовірні черги, а іноді купити те, що було потрібно, не вдавалось: продуктів на усіх не вистачало. Окрім цього, працювала невелика пекарня неподалік. Людей навколо було мало. І це незвичне відчуття тривоги, якому я ніяк не міг завадити. “Тут у січні було стільки людей”, – думав я й ця думка не покидала мене.
Проте згодом відкривалися заново заклади, що активно працювали в Бучі до 24 лютого: від “Novus” до “Avenir Plaza”. Один за одним відкривалися старі й нові спортивні клуби, кафе, садочки, школи. В багатьох домівках було доволі швидко відновлено інтернет та електроенергію. На вулицях поступово почали з’являтися знайомі мені обличчя. Пам’ятаю як гуляв по місцях “бойової слави” із друзями зі школи, які повернулись. Уже наприкінці літа Буча функціонувала повноцінно, як до сумнозвісного 24 лютого: Буча знову стала містом, в якому хочеться жити.
Зараз зелене місто живе майже тим самим життям, що було до повномасштабного вторгнення. Це таке ж місто, як і будь-яке місто в передмісті Києва. Про скрутні часи нагадують лише приїзди світових лідерів, зруйновані будівлі у центрі міста, затори на підірваному мосту й пам’ятники.
Так, на тілі пацієнта лишаються шрами, проте все пізнається в контрасті. Як і Буча, багато українських міст будуть відновлені так само швидко. На превеликий жаль, багато інших міст все ж не зможуть стати такими ж прекрасними, як до повномасштабного вторгнення російської федерації. “руський мір” випалює за собою кожен метр землі, діючи за принципом “так не діставайся ж ти нікому”. Моєму місту вдалось оминути долю Сєвєродонецьку, Бахмуту та сотень інших міст на тимчасово окупованих територіях України.
Читайте: Перемога або смерть – це наше гасло
Ілля Лобов, журналіст
