Якось я обіцяв за рік після інавгурації президента Володимира Зеленського написати пост. Обіцяв – виконую. Це буде пост вдячності. Щирої вдячності за марну, але надію. За гірку, але правду. За сувору але науку врешті-решт.
Перш за все, я вдячний Володимиру Олександровичу Зеленському за те, що за рік він остаточно довів головне – врятувати Україну не зможе ніхто. Адже система, побудована його колегами, виявилася настільки бездоганною і непереможною, що не дозволить зруйнувати себе за жодних обставин, за жодних майданів і за жодного президента: чи прийде він із системи, чи зі сторони.
Головне, що це зрозумів сам Володимир Олександрович, адже зруйнувати систему можна лише разом із Україною. Це як ракова пухлина мозку – видалити можна, але разом із усім мозком. Тому президент не наважився на цю безглузду операцію.
Я вдячний Володимиру Олександровичу за те, що він заощадив мій час, аби я більше не ходив на вибори. Разом із ним я хочу подякувати і Петру Олексійовичу, і Вікторам (Андрійовичу з Федоровичем), і Леонідам – Макаровичу та Даниловичу.
Усім! Вони – неперевершені. Кожен із них свого часу зробив усе можливе, аби просрати усю мою довіру, надію і сподівання. За багатьох з них я не голосував.
Але за Володимира Олександровича я голосував свідомо. Дехто намагається мені довести, що “люди голосували проти Петра Олексійовича”, і, якби проти Порошенка виставили б Міккі-Мауса, то люди проголосували б і за мишеня. Скажу більше, якщо б проти Зеленського у другому турі висунули б того самого Міккі-Мауса, то не факт, що перемогу святкував би нинішній гарант.
Але повторюся, я голосував не “проти”, а “за”. За все те, що я бажав би для своєї країни та своєї сім’ї. Тож, ще одна моя подяка Володимиру Олександровичу за мою мрію. Коротку, нездійснену, але щиру.
Я вдячний Володимиру Олександровичу за його особисту порядність. За рік – жодного корупційного звинувачення по відношенню до Зеленського. Це назавжди увійде до книги рекордів України. І тут навіть неважливо, що у той саме час система успішно продовжила красти, віджимати, кришувати та обілечувати.
“А куди ж дивиться президент?”, – резонно запитаєте ви. Відповідь – у моїй першій подяці.
Я вдячний Володимиру Олександровичу за його намагання щось вирішити з війною на Донбасі. Пам’ятаєте фінал “Юнони і Авось” Андрія Вознесенського:
“Он мечтал, закусив удилА, свесть Америку и Россию.
Авантюра не удалась. За попытку – спасибо”.
Адже важко закінчити те, що ти не розпочинав. Тим більше за рік. Тим більше, коли війна – це дуже прибутковий для когось бізнес. Тим більше, коли народ досі не може визначитися ЩО для нас важливіше: люди чи територія?
Хоча ні. Дехто все ж таки хоче, щоб “всі окуповані території до нас повернулися, але без місцевих жителів, бо там багато сєпарів”. А Зеленський, напевне, цього не хоче. І за це особисто я йому також вдячний.
І, як би там не склалося, я буду дуже вдячний Володимиру Олександровичу, щоб, коли закінчиться його президентський термін, він зняв би ще одну – ОСТАННЮ – серію серіалу “Слуга народу”, де б пан Голобородько, стоячи на самоті на сцені НСК “Олімпійський” щиро і чесно розповів мені, ЩО завадило йому: саджати, реформувати, покращувати, змінювати.
Тільки тепер уже чесно, бо втрачати вже нічого.
Читайте: Бюрократична “ферма тварин” по-українські
Источник публикации