Уже завтра у школах пролунає перший дзвоник. І шкільна лінійка, безумовно, – одна з найважливіших і найурочистіших подій нашого життя. Бо кожен з нас свого часу проходив цю символічну ініціацію від дошкільного до шкільного життя, а потім від шкільного – до дорослого. Зустрічаючи цим святом малят, шкільна спільнота відкриває їм двері до країни знань. І саме на лінійці дякує випускникам, проводжаючи зі сльозами гордості наших дітей у широкий світ. Ці події ніколи не зітруться з пам’яті.
Проте останнім часом навколо цього чудового свята, чарівної традиції багатьох поколінь почали розгортатися брудні політичні чвари. Спекулюючи на гаслах “декомунізації” та “європейських цінностей” дехто закликає скасувати цю символічну подію. Мовляв, це – пережиток радянського минулого, буцім-то ця традиція була придумана виключно для хизування чиновників, на яких змушені чекати діти й таке інше.
На подібну дилетантську демагогію хочу дати рішучу та принципову відповідь.
По-перше, шкільна лінійка – не свято для посадовців або депутатів. Не заради них шикують дітей на шкільному майданчику. Мова не про політику чи ідеологію, а зовсім про інше. Це – свято знань! Це знайомство малюків з новою та дружньою родиною, у якій вони дорослішатимуть протягом наступних 11 років. Я знаю це зі свого досвіду як педагог, вчений, викладач вищої школи. І, звичайно, як депутат Київради з 10-річним стажем роботи в окрузі. Багато першокласників мого округу, яких я добре пам’ятаю, вже стали випускниками. Колись вони були такими маленькими та нетямущими! Сьогодні стали молодими, гарними, розумними людьми. І коли бачиш, що вони хвилюються під час останньої у своєму житті шкільної лінійки так само, як колись хвилювалися, вперше переступаючи шкільний поріг, на очі навертаються сльози.
По-друге, шкільна лінійка – найбільш дієвий тест на порядність і відповідальність будь-якого посадовця. Якщо він дозволяє собі спізнюватися, змушуючи дітей чекати на появу власної персони, можна зробити висновок, що це за людина. Дітей обдурити неможливо. Вони відразу зрозуміють, якими не мають бути керівники села, міста, області або держави. І навпаки. Якщо представники влади ставляться до учнів та вчителів з повагою, не спізнюються на шкільне свято, говорять від серця, а не зазубреними, наче перед іспитами, канцелярськими штампами, вони є справжнім прикладом. І орієнтиром, який потрібен суспільству.
Чи розуміють ті, хто займається спекуляціями навколо теми скасування лінійок, що для дитини це свято – та мить і те місце, де їй щиро дякують за навчання, де її ніколи не сваритимуть, де визнають найкращі сторони її особистості та власні заслуги?! Якщо ні, можна зробити цілком обґрунтований висновок, що ці люди глибоко ображені на самих себе. Думаю, що я не далека від істини, коли скажу, що ті, хто закликає відмовитися від шкільних лінійок, не мали у дитячі роки жодних досягнень, гідних публічного схвалення. Мабуть, вони ображені на власні лінощі, небажання вчитися, працювати, творити, самореалізовуватися. Однак замість того, щоб змінитися самим, вони мстяться школі…
Отже, на моє глибоке переконання, не можна ламати традиції, сповнені глибоким змістом. Ламати – не будувати. Якщо ми прагнемо побудувати успішну країну, де цінують інтелект і лідерів, потрібно зберегти цей символічний ритуал. В іншому разі Україна ризикує перетворитися на царство посередностей, де не буде місця успішним особистостям, спроможним вивести державу на принципово новий якісний рівень. Я вважаю, саме в цьому і має полягати світоглядний фундамент нової української школи. Але про це поговоримо наступного разу.
Читайте: Три тези про паркувальну революцію в Києві
Алла Шлапак, депутат Київської міської ради, лідер партії “Соціальна справедливість”, кандидат економічних наук
