Останнім часом все гучніше лунає думка, згідно з якою Україна ніколи реально не володіла ядерною зброєю; що Україна насправді “вициганила” умови Будапештського меморандуму, обмінявши міраж свого ядерного статусу на вкрай вигідні умови та гарантії безпеки. Викликає стурбованість те, що так думають і висловлюються в інтерв’ю високопоставлені українські дипломати. Говорячи відверто, така позиція знецінює та послаблює позиції нашої держави – адже як ми можемо наполягати на виконанні умов меморандуму, який ми просто “вициганили”? З такими думками можна було б змиритись… якби це було б правдою. Тому, я хочу звернути увагу на деякі факти.
6 грудня 1991 року 43-тя Ракетна армія, яка базувалася на території України і штаб якої знаходився в м. Вінниця, вийшла зі складу Ракетних військ стратегічного значення СРСР. Особовий склад армії склав присягу на вірність народу України.
На озброєнні в 43-й РА стояли :
– 130 міжконтинентальних балістичних ракет УР- 100 НУТТХРС-18, у кожній ракеті знаходились по 6 ядерних боєголовок;
– 46 міжконтинентальних балістичних ракет РТ23УТТХРС-22, у кожній ракеті знаходилось по 10 ядерних боєголовок;
– 44 тяжких бомбардувальники і 1068 ракет КРХ55.
Для порівняння, бомба скинута на Хіросіму мала потужність приблизно 15 кілотонн, на Нагасакі – 20 кілотонн. РС-22, продукція нашого Южмаша, несла боєголовку з 10 блоками окремого наведення, кожен потужністю 55 кілотонн. У КРХ55, що початково вироблявся у Харкові, потужність боєвого заряду сягає 200 кілотонн.
До речі, на території України на момент розпаду СРСР знаходилось 5 атомних станцій (Чорнобильська, Запоріжська, Південному-Українська, Рівенська, Хмельницька). На той момент вони не підпорядковувалися Міненерго УРСР, а перебували під прямим управлінням Міністерства атомної енергетики і промисловості СРСР. Тим не менше, Україна змогла організувати безпечну та тривалу експлуатацію атомної енергетики, а експлуатація атомних реакторів набагато складніша, небезпечніша та трудомістка ніж збереження в боєвому чергуванні міжконтинентальних балістичних, а тим більше – тактичних ракет.
Виходячи з вище сказаного можна зробити два висновки:
– ядерна зброя в України насправді була;
– Україна була цілком в стані утримувати ядерну зброю.
Я зовсім не стверджую, що нам варто було будь-якою ціною залишити ці ракети собі. Але я хочу підкреслити, що здача ядерної зброї відбулася ніяк не через технічні причини, а в цілому через політичні.
На молоду державу відбувався колосальний тиск. Жодна країна в світі не була зацікавлена, щоб в України залишилась ядерна зброя. Такі відмінні між собою (в політичному плані) країни, як Китай, Росія та США об’єднались в тому, що Україна має здати ядерну зброю. Чи був в України шанс встояти і чи потрібно було залишати такий небезпечний ресурс – це є тема для окремої та складної розмови. Але я переконаний, що за здачу третього в світі ядерного озброєння, тогочасна влада повинна була добитися не лише невеликої фінансової компенсації та підписання Будапештського меморандума, який не вартий паперу на якому він написаний, а повноцінного міжнародного договору та справді серйозної фінансової підтримки.
На яку фінансову компенсацію можна було б розраховувати? Наприклад, Польща за 10 років членства в Європейському Союзі отримала 101,3 млрд евро допомоги в рамках програм, спрямованих на підвищення рівня життя і конкурентоздатності польської економіки. Тобто, не в обмін на ядерний потенціал світового масштабу, а просто так, на розвиток, лише від одного ЄС.
Володимир Шандра, радник Президента України
