За даними Мін’юсту протягом 2020 року в Україні зареєстровано понад 119 тис. розлучень. Це не рахуючи цивільних шлюбів, що сьогодні є дуже популярними, та їхня статистика не ведеться. Розлучення — справа не із приємних, але при складних обставинах надважливо знати свої права. Особливо жінкам, котрі часто присвячують життя родині, налагодженню домашнього побуту та вихованню дітей, таким чином перебуваючи в повній фінансовій залежності від чоловіка.
Якщо ж вам, на жаль, не вдалося зберегти сім’ю, варто знати порядок поділу майна у шлюбі та як захистити себе і своїх дітей від виселення з житла.
Так, згідно статті 60 Сімейного кодексу України усе набуте подружжям за час шлюбу майно (крім речей індивідуального користування) належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Набуваючи у власність майно, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання цим майном, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 СКУ).
До майна, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності відноситься: майно, придбане за час шлюбу (за винятком речей індивідуального користування); отримані кожним із подружжя прибутки (заробітна плата, пенсія, стипендія та інші доходи); речі, придбані одним із подружжя для професійних занять (музичні інструменти, лікарське устаткування, оргтехніка тощо). Зазначений перелік не є вичерпним.
Є ряд виключень, коли майно не є спільною сумісною власністю. Ст. 73 СКУ говорить, що особистою приватною власністю одного із подружжя є майно, набуте до шлюбу; якщо чоловік чи дружина набули майно вже під час шлюбу, але на підставі договору дарування чи в порядку спадкування; якщо майно придбане за кошти, що належали виключно йому/їй; та у разі, якщо житло набуте шляхом безкоштовної приватизації від держави.
Якщо говорити простими совами, то все майно, що перебуває в спільній сумісній власності, ділиться рівними частини на кожного з подружжя. Поділ здійснюється за згодою сторін у нотаріуса. Якщо ж подружжя не уклало шлюбного договору, не має інших, передбачених законодавством, домовленостей або не може розійтись цивілізовано, майнові питання часто вирішуються в судовому порядку шляхом подачі позову однієї із сторін.
Закріплена в Сімейному кодексі так звана “презумпція спільної сумісної власності подружжя” може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Разом з тим, виселення людини, якщо вона добровільно не бажає звільнити житлове приміщення, допускається на передбачених законом підставах та має відбуватися виключно в судовому порядку. Незаконно виселяти людину із житла, куди вона вселилася як член родини власника, навіть якщо вона не є власником або житло було набуте ще до укладання шлюбу. Це ж стосується дітей.
Будь-які дії, спрямовані на позасудове вирішення такої ситуації та вигнання одного з подружжя з дитиною із житла, можуть бути кваліфіковані як самоуправство, що відповідно до статті 356 Кримінального кодексу України вважається протиправними діями та карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до трьох місяців.
Варто також знати, якщо особа є власником, зняття з реєстрації місця проживання в ній не означає припинення права власності на таке помешкання або обмеження будь-яких його прав, як власника, на володіння, користування чи розпорядження помешканням. Реєстрація місця проживання є лише фактом, що підтверджує місцезнаходження особи і ніяким чином не може вплинути на володіння нерухомістю, право на яке документально підтверджено в установленому законодавством порядку.
В разі, якщо квартира придбана чоловіком (дружиною) до реєстрації шлюбу і дружина (чоловік) та дитина не матимуть права власності на неї, вони мають право користування квартирою, тобто право проживати у квартирі. Право володіти та розпоряджатися помешканням залишається у власника, але розпоряджатися житлом він може не порушуючи права дружини (чоловіка) і дитини на проживання. Крім того, Закон України “Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей” встановлює жорсткі вимоги щодо здійснення правочинів з житловими приміщеннями, право власності або право користування якими мають діти. Відповідно до статті 12 цього Закону Держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна.
Діти, які вселилися, були зареєстровані та проживають в житловому приміщенні, навіть після досягнення 18 років, мають право проживати в оселі. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей. Для здійснення будь-яких правочинів стосовно житла, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування.
Знайте свої права та не бійтесь відстоювати свої законні інтереси!
Роман Титикало, адвокат, керуючий адвокатського бюро “Титикало та партнери”, Заслужений юрист України, депутат Київської обласної ради
