З 1 травня ц. р. повною мірою набирає чинність новий Закон України “Про житлово-комунальні послуги”. Нововведення назагал можна було би оцінити позитивно, оскільки вони нібито спрямовані на запровадження повноцінного ринку в усіх складових ЖК-послуг. Втім, успішна імплементація прогресивних положень закону може наразитися на негативні реалії вітчизняної економіки, серед яких чільне місце займають монополізм та “радянсько”-застаріла структура всього житлово-комунального господарства. До того ж, низка норм нового закону несе в собі конкретні ризики для українських споживачів. Основні з них і розглянемо в цьому матеріалі.
Попередньо висловлю суттєву позицію. На мій погляд, введення законом так званого інституту управителів багатоквартирними будинками – це визнання державою власної неспроможності у реалізації чи не найважливішого компоненту житлово-комунальної реформи – масового створення об’єднань співвласників багатоквартирних будинків. За весь період незалежності в Україні організовано до 30 тисяч ОСББ. Це – всього лише 20% із загальної кількості багатоквартирних будинків (до 155 тис.). З такою динамікою потрібно ще кілька десятиліть, щоб всі багатоквартирні будинки в країні реально керувалися співвласниками на рівні об’єднань. Водночас, у країнах ЄС – співвідношення зворотно протилежне.
Чи не означає це, що де-факто в Україні відсутня системна державна політика щодо ОСББ? Натомість, маємо низу косметичних нововведень, які особливої погоди на житлово-комунальному ринку не зроблять.
Управителі – ставленики держадміністрацій?
Одна з таких новацій – впровадження т. зв. інституту управителя – для тих житлових будинків, де ОСББ не створено. Основний аргумент з боку адептів нового закону полягає в тому, що цим нібито позбавляємося монополії архаїчно-радянських ЖЕКів. Оскільки споживачі матимуть змогу самостійно вибирати постачальників з усіх видів житлово-комунальних послуг. Втім, сьогодні це може стосуватися винятково обслуговування будинку та прибудинкової території – тут справді можна буде найняти компанію-управителя, яка фактично виконуватиме функцію ЖЕКу.
Всі ж інші послуги – водопостачання, опалення, постачання газу та електроенергії, вивезення сміття – лишаються для українців безальтернативними! Яким чином споживач обиратиме серед постачальників, коли, наприклад, у Києві ці види послуг цілковито монополізовані олігархічним, чи комунальним (читай – чиновницьким) бізнесом – фірташовським “Київгазом”, ахметовським “Київенерго”, “Київводоканалом”, “Київтеплоенерго”, “Київкомунсервісом” тощо? Чи хтось бачить на обрії хоч яких-небудь конкурентів для цих “монстрів”?
Наразі, дуже сумнівним в плані ефективності виглядає й інститут управителів, оскільки на практиці споживачі і в цьому контексті матимуть лише ілюзію вибору. Так, за новим законом, якщо протягом півроку мешканці будинку на загальних зборах не виберуть собі управителя, то цю структуру визначатиме шляхом конкурсу місцева держадміністрація (і така схема буде переважати – із-за фактичної пасивності величезної кількості громадян). Неважко здогадатися, що топ-чиновники сфери зроблять все для того, щоб, внаслідок імітації відбору, призначити “партнерську” структуру з метою подальшого отримання корупційної ренти. Хіба цього системно не відбувається в державі на численних “тендерах” – навіть в обхід “суперпрогресивної” системи “ProZorro”?
Ще один суттєвий ризик для споживачів пов’язаний із формуванням ціни на послугу з утримання будинку й прибудинкової території. Як відомо, сьогодні ці тарифи визначаються місцевою владою. Згідно ж із новим законом, дана послуга більше не буде регулюватися на місцевому рівні, а визначатиметься “за угодою сторін”. І тут можна з високою ймовірністю передбачити, як “провладні” (та й інші) управителі пропонуватимуть мешканцям тарифи, від яких не можна відмовитися. Оскільки, ні держрегулювання, ні реальної конкуренції, ні вибору у споживачів не буде. Передбачаю, що у більшості випадків місцеві чиновники і надалі призначатимуть на обслуговування будинків свої “дочірні” структури, наживаючись таким чином на завищених тарифах.
Назагал, правильний ринковий механізм, що передбачає вибір постачальника, у нинішніх умовах навряд чи спрацює на благо споживачів. І ось чому. В Україні, згідно з даними Асоціації управителів житла, налічується всього 3 тисячі приватних управителів – на 120 тис. будинків (себто, одна структура на 40 будинків). Зважаючи ж на нерівномірне поширення цих компаній по всій країні, даної кількості навряд чи достатньо для ефективного обслуговування (для цього має бути принаймні вдвоє більше таких підприємств). До того ж, величезна проблема – в низькому рівні кваліфікації працівників цих структур. Про це нещодавно заявив навіть заступник столичного мера Петро Пантелеєв, наголосивши на необхідності встановлення кваліфікаційних вимог до цих фахівців, і паралельно – нових змін до закону з боку місцевої влади. І якщо навіть ЖЕКи не забезпечували адекватного обслуговування, то яку якість послуг з отримання будинків можуть забезпечити некомпетентні управителі?
Таким чином, інститут управителя наразі виглядає лише квазі-замінником ЖЕКів – на практиці він виконуватиме функцію проміжної ланки між споживачем і реальним надавачем послуг. Відповідно, разом із тарифом – стягуватиме ще й додаткову плату за посередницькі “послуги” (їх він може замовляти навіть в ЖЕКу). Теоретично, цей інститут може ефективно запрацювати лише тоді, коли кваліфікацію і сертифікати управителів отримають ще кілька тисяч ФОПів або юросіб. Для цього ж необхідна розгалужена освітня мережа плюс ефективні навчальні програми – такого в Україні наразі немає. Та хіба нинішні топ-урядовці перейматимуться такими “дрібницями”? Адже, прийняли закон, поставили собі у звіті “галочку” – от вам і вся реформа!
Інші декларативні й сумнівні норми
Новий закон про ЖК-послуги передбачає стовідсоткове встановлення лічильників для комерційного обліку теплової енергії та води в усіх багатоквартирних будинках, що приєднані до зовнішніх мереж (крім мереж систем автономного водопостачання). Це має здійснюватися за рахунок постачальників послуг. Втім, дані підприємства нарікають на неможливість виконання даної норми – із-за величезної заборгованості споживачів, що на кінець минулого року становила суму в 50,76 млрд гривень. Очевидно, що без участі уряду дану проблему не вирішити – проте, жодного притомного плану топ-чиновниками до сих пір так і не озвучено. Зі схожих причин, наприклад, провалено реалізацію Закону “Про комерційний облік газу”, виконання якого постійно відтерміновується із-за фактичного саботажу з боку облгазів. Як результат: ні газових лічильників у квартирах українців, ні економії стратегічної сировини, яку ми здебільшого імпортуємо за непритомними цінами.
У той час, як для споживачів вводиться пеня за прострочку оплати за послугу (нехай і в мізерному розмірі – 0,01 % за день), для постачальників нібито так само встановлюється відповідальність – за відключення послуги без причини, ненадання послуги понад встановленого терміну, за неякісні послуги тощо. Проте, вона є вкрай розмитою, не вимірюючись конкретними розмірами штрафів чи інших зобов’язань. До речі, новим законом регламентується право постачальників відключати боржників від усіх послуг – відтепер це стосуватиметься навіть опалення й водопостачання. Якраз у цьому контексті, наші громадяни якраз і не поспішали створювати ОСББ – оскільки до нинішніх новацій було набагато простіше відключити від ЖК-послуг за борги юрособу, аніж окремого мешканця. Отже, чи усувається новим законом пострадянська нерівноправність сторін угоди, за якої постачальник – “король”, а споживач – його “слуга”? Аж ніяк. Не допоможе навіть нібито вже створене Мінрегіонбудом додаткове відомство – Житлово-комунальна інспекція. Адже, існують значні сумніви в її неупередженості: насправді, державні чиновники перевірятимуть місцево-комунальних чиновників. І буде, як у прислів’ї: ворон ворону ока не виклює.
І останнє, проте не менш важливе. Законом вводиться так звана абонплата, граничний розмір якої визначається Кабміном, – це окреме нарахування за експлуатаційні витрати постачальників на підтримку робочого стану комунікацій (з опалення, водопостачання, водовідведення, газу, електроенергії). Адепти цієї новації пояснюють введення абонплати необхідністю відокремити саму послугу від витрат на обслуговування абонента та мереж, – нібито такий підхід уможливить більшу прозорість ринку. Теоретично, цей платіж мають відняти від чинного тарифу, тоді загальна сума в платіжці не зросте. Щоб зрозуміти, як це буде діяти на практиці, слід згадати відповідний проект постанови Кабміну, винесений на “громадське обговорення” ще влітку минулого року. І ось які цифри щодо абонплати були озвучені чиновниками. З кожного зареєстрованого в квартирі мешканця планується стягувати (додатково до нинішніх платіжок): 76,84 грн. (тепло й гаряча вода); 33,62 (холодна вода і водовідведення) плюс 14,40 (вивезення сміття). Таким чином, в разі затвердження постанови, сім’я з 3 осіб змушена буде платити 375 грн. Це приблизно дорівнює сумі, яку нині платять кияни за утримання будинків і прибудинкової території. Виходить, що урядові мало стрімкого підвищення ціни на газ для населення і перманентного зростання тарифів на інші види послуг? Потрібно ввести ще й додатковий комунальний оброк для українців?
Отже, прогноз такий: введення прогресивних норм закону – із-за неготовності уряду й гравців ринку, деформації останнього, із-за відсутності необхідних фінансових, інфраструктурних і кадрових ресурсів – розтягнеться на тривалі роки. Водночас, набрання чинності деякими положеннями закону ймовірно спричинить зростання “середнього чеку” за житлово-комунальні послуги й ще більш погіршить права споживачів. Більше за те, без комплексного програмного бачення з боку уряду — в контексті дієвих інструментів лібералізації й демонополізації ЖК-ринку – основний, “корисний” масив закону так і залишиться мертвим. Тепер головне, щоб ми не отримали ще п’ять найближчих років демагогії замість реальних реформ в житлово-комунальному господарстві, адже стан його – як ніколи, критичний.
Олег Тітамир, президент ГО “Українська організація захисту споживачів послуг”
