Лейтенант Валерій Мартишко із позивним “Обозний” не тільки “замполіт” 137-го Бориспільського батальйону ТрО ЗС України, він, без перебільшення – батько і головний порадник для бійців підрозділу. Про сум за своїм фермерським господарством, війну і перемогу, розмови із бійцями та гімн, який він сам написав для своєї частини Валерій Мартишко розповів журналісту КиївВлади.
KВ: Ви – місцевий фермер. Що вирощуєте та чи не сумуєте за веденням господарства?
Валерій Мартишко: Загалом це – кукурудза, соняшник, пшениця. Лише озимої пшениці 520 га. Але не тисніть на хворі мозолі (посміхається). Звичайно, що сумую. На землі треба працювати, але зараз її зайняв ворог. Залишив господарство на синів. Один воював, є інвалідом другої групи. А інший якраз навчається в аграрному університеті, 20 років, його оформив головою фермерського господарства. Тож дав настанову, щоб хлопці працювали. Думаю, будемо з урожаєм. Все добре зійшло: 300 га – кукурудзи, 300 га – соняшнику. Тож будемо і з кукурудзою, і з олією. Були б тільки ми…
KВ: Де Вас настигла війна? Ви приєдналися до тероборони ще до війни?
Валерій Мартишко: Так, до війни. Я у складі Сил тероборони з 2018 року. На той час взагалі був депутатом Бориспільської міської ради. І саме тоді ми прикладали максимальні зусилля для швидкого створення Бориспільського батальйону із навчальним центром та відповідним статусом, щоб його утримання включити до бюджетної програми. Але лунали постійні відмовки: “хай потім-якось”.
Я ж собі вже потихеньку збирався. І коли о п’ятій годині ранку гримнуло, я відкрив багажник своєї “Тойоти”, загрузив туди зброю, бронежилети та всю амуніцію – і поїхав на війну.
KВ: Скільки готових воювати хлопців у Вас вже було під рукою?
Валерій Мартишко: Готових десь сотня вже була. Зібралися дуже швидко. Та повірте, працювати є ще над чим і є на кого рівнятися. Як от, до прикладу, на швейцарську армію та багатьох інших. В Україні ж колись як було: двічі у дзвін ударили – і через дві години козак та на коні із повним озброєнням, із харчами на тижні два, вже стояв під знаменом коло свого сотника. Навіщо щось вигадувати? Повернемося до своїх витоків, до того, що в нас відібрали. От так і треба зробити, щоб у козака була зброя дома та свій “кінь”, і щоб він мав засоби зв’язку, бо сьогодні це потрібно. І, звичайно, розташування. І все! Основна командна група працює постійно, на випадок будь-якої загрози від ворога. Дзвін бахнув, він на місці – і пішли воювати. Це мільйони так можна взяти під зброю. Мільйони українців! І вже тоді це буде найкраща армія. І зараз ви її можете бачити, але на це потрібен був час.
KВ: Ви – лейтенант. Ви закінчували військову кафедру? Хто Ви за фахом, де навчалися?
Валерій Мартишко: Маю вищу освіту, навчався в аграрному університеті та додатково в юридичній академії. у ВУЗі було присвоєно звання молодшого лейтенанта в запасі. У теробороні ж перебуваю на посаді психолога та є заступником командира з морально-психологічного забезпечення (МПЗ), це як раніше був замполіт. Насправді цей підрозділ МПЗ дуже потрібний і необхідно, щоб у кожній роті був заступник з цих питань. Адже світ дуже швидко змінюється, нині вік інформації. Має бути політично освічена та психологічно виважена стійка людина, яка зможе роз’яснити будь-яке питання та допомогти своєму бійцеві.
KВ: Були вже такі хлопці, які звертаються до Вас з якимись певними страхами?
Валерій Мартишко: Так, не без цього. Якось підійшов до мене один хлопчик, тримаючи автомат так, що аж руки посиніли. Каже: “Я не можу їхати зараз на передову…”. А ми якраз зараз формуємо підрозділ окремий, його підготовка тримає нині більш якісно, щоб висуватися саме у безпосередні місця для зіткнення з ворогом. У результаті ми знайшли хлопцю заміну. Нехай перебоїться, страх – це добре, але попередньо його треба побороти в собі. Це як перебороти в собі москаля, “какая разница” з московською церквою. Перебороти бажання розмовляти “по-русски”.
KВ: Які слова підтримки знайшли для хлопця? Ви ж нині для них всіх, як другий батько.
Валерій Мартишко: Скажу, як є. Я йому сказав: синку, срати можна, аби тільки Україну не просрати.
Читайте: Дипломовані воїни: Більше половини бійців Бучанського батальйону тероборони ЗСУ мають вищу освіту
KВ: Ворог – це ж людина, а вбивати людину, напевно, страшно?
Валерій Мартишко: Та які вони люди? Ви що? Вони для нас свинособаки. Із цих хлопців ніхто і нікого до полону брати не буде. Це – не люди, бо людина таке коїти не може. Мав можливість балакати з німецьким каналом, згадав, що мені бабуся розповідала. Як німці стояли у 1943-му році в хаті і як батькові давали шоколадки та приносили продукти. Не чіпали ані корови, а ні ще когось. А потім прийшла радянська армія, яка прямо посеред двору ту корову зарізала та все м’ясо забрала. І вже тоді родина залишилася голодувати. Хіба так мають поводити себе люди? Ні! А що вони творили в наших селах…
KВ: Який маєте розпорядок, хлопцям щодня політінформацію доводите?
Валерій Мартишко: Маємо свою групу в соціальному месенджері. Туди скидаємо всю важливу інформацію і далі вже йде розсилка по підрозділам. Крім того, намагаюся щодня відвідати хоч один підрозділ. Та і їх багато агітувати не треба. Всі – добровольці, йшли зі своїми принципами та власними настановами.
KВ: Чи є в батальйоні хлопці, чиї родини чи родичі постраждали внаслідок російської окупації?
Валерій Мартишко: Є хлопчина-зінітчник. На Сході під час окупації йому розбомбили хату. У більшості до нашого батальйону входять такі території як Переяслав, Яготин, Бориспіль.
KВ: Якщо не помиляюся Ви, здається, ще і вірші пишите?
Валерій Мартишко: Загалом пишу і дуже багато романсів. І концерти були. Граю на гітарі. Співаю дівчатам романси (посміхається). Моя рідна – 72-а ОМБР, тут мої брати. Цій бригаді я присвятив гімн. Слова і музика – мої, є і його виконавцем. Написав вже і гімн 137-го батальйону. Вже готова і його презентація. Комбат проводив нараду, і сказав: “Наш рубіж – ми стали на Трубіж”. Ці слова і лягли в його основу (далі цитує декілька рядків із гімну ):
Наш рубіж – ми стали на Трубіж,
Будем бити ворога завзято,
Україна – наша рідна мати,
Перемога буде наш девіз.
Повстаньмо браття до бою раттю –
137 батальйон,
За землю нашу їбашим рашу –
137 батальйон.
На відео: Гімн 137 батальйону Бориспільського батальйону ТрО ЗСУ
KВ: Так може і хлопці Ваші багаті талантами?
Валерій Мартишко: Звичайно! У мене воює хлопець, він – танцюрист, майстер міжнародного рівня, має свій власний танцювальний клуб, в якому навчає танцювальному мистецтву діток. Є в мене і фінансист, має свою фірму. Тут є і ветеринари, бухгалтери, фермери, вчителі, теслярі, зварювальники… Тут кожен стоїть за своїх, а разом ми всі за Україну.
Довідка KВ:
Мартишко Валерій Іванович – заступник з морально-психологічного забезпечення командира 137 батальйону, 114 бригади територіальної оборони Збройних сил України. Народився 19 серпня 1966 року в селі Мала Каратуль Бориспільського району Київської області. Фермер, засновник ФГ “Родина 2007”, Колишній депутат Бориспільської міської ради, волонтер, поет, автор і виконавець романсів.
Читайте: Ірпінські леви: три історії звичайних чоловіків, які разом із побратимами захистили місто
Фото: Роман Кетков
