Якщо порівнювати моє дитинство з дитинством моїх прабабусі та прадідуся, то можна впевнено сказати, що легко, бо я і мої однолітки не переживали роки Великої Вітчизняної війни, коли маленькому Дмитрику треба було тікати городом до лісу й декілька днів перебувати там разом з сестричками без їжі, без дорослих, бо до села зайшов фашистський загін.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Ми не відчуваємо страшного голоду. А от з великої родини моєї прабабусі, де було восьмеро дітей, залишилося лише четверо, а решта, найменші, померли з голоду.
Я не маю потреби йти працювати з 13 років, як це змушений був робити мій прадідусь Дмитро. Бо його батько загинув, мати тяжко хворіла – і на маленькі чоловічі плечі лягла турбота про сестричок. Був він спочатку помічником коваля у кузні, а з 14 років – помічником на косарці.
Зараз ми одягнені, взуті. А моя прабабуся Віра зі своїми сестрами і братами ходили до школи по черзі, бо була одна пара валянок на трьох. А про книжки, і взагалі, нічого говорити.
Ми, діти XXI століття, добре одягнені, не голодні, маємо змогу вчитися, відвідувати заняття за інтересами, але щось не так. Не відчувається те по-справжньому добре, співчутливе, щире спілкування між однолітками і однокласниками, яке було присутнє в дитинстві моїх прабабусі та прадідуся.
Ми навіть і товаришувати по-справжньому не вміємо. Якщо треба поговорити, то відразу за мобільний. Але ж в цей час ми не бачимо очі співрозмовника, які можуть сказати більше ніж слова.
Граємося теж сидячи за комп’ютером.
А якщо треба знайти якусь цікаву інформацію для реферату, твору чи повідомлення, то не треба їхати до бібліотеки, сидіти там годинами, гортаючи сторінки книжок, а досить лише загуглити в інтернеті.
Дійсно, це легко і швидко. Але важко пройти повз ті спокуси, які надає нам сучасне життя. Розказують і вдома, і в школі, що чіпси, сухарики шкідливі для здоров’я. Але їх всюди продають, навіть біля школи.
Знаючи про небезпеку засобів піротехніки, ми все одно їх купуємо, бо це дуже просто зробити.
Якби можна було взяти щирість, добро, відвертість спілкування з дитинства моїх прадідуся та прабабусі, перенести їх у наше дитинство і трішки звільнити його від деяких сучасних спокус, то наше дитинство можна б було б назвати легким.
Але як говорить прислів’я, що “життя прожити – не поле перейти”. Тому дуже важливо, щоб поруч була рідна, надійна, доросла людина, з якою ти міг би усім ділитися, поговорити по душах, довіряти. А вже вона підкаже, пояснить – і цим відведе тебе від біди та легковажних вчинків.
Читайте: А ким ти мрієш стати?
Фото: drive2
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
