Тлумачний словник дає таке визначення слову “волонтер”: “Волонтер – це доброволець, людина, яка безкорисливо виконує будь-яку суспільно значиму дію. Найчастіше це участь у громадських організаціях”. А ще існують військові волонтери; тобто, люди, які добровільно вступили на військову службу. Ми ж хочемо розповісти про звичайних “народних волонтерів” мого міста.
Сьогодні слово “волонтер” має не лише красиве словникове визначення, воно є суттєво необхідним, важливим і потрібним. Воно близьке й знайоме усім, а особливо зрозуміле й рідне воїнам АТО.
Хто вони – “лицарі добра”, “янголи милосердя”,“береrині рідного краю”? Адже саме так ми часто називаємо наших місцевих жінок-волонтерів, які є “народними добровольцями”, що вже понад чотири роки підтримують учасників АТО. Лише уявіть, чотири роки перейматися чужими проблемами, брати на себе відчуття страху, ризику, частину горя постраждалих сімей і при цьому йти вперед і не здаватися.
Матеріал створено в рамках Проекту Юн-Пресс-KV”
На запитання “як довго плануєте займатися волонтерською справою”, жінки в один голос відповідають: “Доки не переможемо!”.
Це – звичайні жінки, у яких є чоловіки, діти, у більшості – онуки. До обіду вони стоять на базарі, а у свій вільний час працюють на користь Батьківщини.
Головним ініціатором доброї справи є Вільхова Тетяна Гаврилівна, яка змогла зібрати довкола себе небайдужих до долі країни людей. “Кістяк” наших “янголів милосердя” складають Валентина Корецька, Наталія Гук, Тамара Бахтіярова, Світлана Овчаренко, Зоя Михальчеііко, Ніна Рибалко, Тетяна Мелкозьорова.
Часто у підготовці до поїздки та приготуванні страв їм допомагають дружини загиблих воїнів Тетяна Салогуб, Валентина Бабенко, а також жителі міста: Людмила Куць, Володимир Яловега, Соломко Сергій, Вітanіна Онищенко, Тетяна Лещенко.
Вони “воюють” тут на мирній землі, збирають все необхідне для наших захисників і відправляються на схід, повторюючи: “Усі солдати – наші рідні!”.
Здається, що ці жінки просто живуть чужим життям, радіють і переживають, допомагають і підтримують, не розмежовуючи своє особисте життя від життя чужих синів та їх родин.
За минулі три роки наші волонтери здійснили 70 поїздок на буремний схід. Найчастіше їздить Тетяна Вільхова. За кермом зазвичай Олег Безкібальний (один із першопрохідців), Сергій Соломко або Іван Харченко.
Першу поїздку Тетяна Вільхова не забуде ніколи. Це була Мар`їнка, зі сльозами на очах згадує пані Тетяна. Перше, що вона запам`ятала, це військові на одному з блокпостів, які при десяти градусах морозу стояли в брезентових дощовиках, взуті в кросівки, перемотані скотчем! Каже, що вони були перед очима всю дорогу.
Коли повертaлися додому, завезли хлопцям пару комплектів одягу та їжу. Як виявилося, у бійців навіть каструлі немає, щоб перелити капусняк. Тож довелося обрізати пластикові пляшки.
“Їх радості не було меж!, – говорить Тетяна Гаврилівна. – На тому ж місці звернули увагу на долівку, вкриту гільзами та осколками. Того ж дня і ми потрапили під обстріл. Слава Богу, обійшлося!”.
3 розповіді Тетяни Гаврилівни розуміємо, що вона тоді більше злякалася за хлопців, які залишились позаду (бо телефонувати можна було тільки на відстані), а водій Вадим Безкібальний переживав за машину.
Жартують: “Не встигли злякатися, тоді не відчували справжньої небезпеки!”.
Тільки коли вони повернулися в рідні Кобеляки, де в центрі на площі Перемоги на них чекaли друзі й рідні, усвідомили, де були і що пережили, тільки тут оцінили вартість свого життя.
Свою волонтерську діяльність “янголи” розпочaли з 2014 року, з самого початку антитерористичної операції. Спочатку їздили двічі на місяць, а іноді – й щотижня. Перші місяці було найважче. Хлопці стояли на передовій без елементарного забезпечення. Потребували усього: від миючих засобів до касок і бронежилетів.
Саме в той час жінкам-волонтерам довелося познайомитися з чисто “чоловічими” термінами: стартер до уазика, рації, редуктори, “ броники”, мотки дротів, тепловізори та багато іншого.
Кожного разу вони везуть солдатам домашню їжу (голубці, котлети, капусняк, вінегрет, овочі, солодощі, пиріжки, вергуни), відра, штикові лопати, одяг, каструлі і миски, мішки та поліетиленову плівку, гвіздки. А також бензопили, сокири, катушки запалення, матраци, ковдри та подушки, маскувальні сітки, намети та багато іншого.
Волонтери стараються привітати воїнів з усіма святами. Насамперед, підтримують хлопців з Кобеляцького району.
“Ми маємо списки усіх учасників АТО з кобеляцького краю, з якими тісно співпрацюємо”, – кажуть жінки.
Звичайні жінки з базару вивчили напам`ять маршрут у Дніпропетровську та Луганську область. Жартують: “Краще за Кобеляцький район знаємо!”.
За 10-15 днів до поїздки зідзвонюються з усіма нашими воїнами і домовляються про зустріч. Наперед знають, куди їхатимуть, де зустрінуться і кого побачать.
Часто бувало від блокпосту до блокпосту їх супроводжують групи солдатів, передають “естафетою” від одних до інших, роблять коло круг волонтерів і не дають виходити їм на вільний простір. Як потім з’ясовується, оберігають від снайперів.
Волонтери об`їздили майже увесь схід: Авдіївка, Мар`їнка, Дебальцеве, Широкине, Красногорівка, Щастя, Попасна, Старий Айдар, Станиця Луганська. І цей список можна продовжувати. Скрізь, де стоять наші хлопці, побували кобеляцькі “янголи милосердя”.
Телефонна книга Тетяни Гаврилівни налічує понад 300 номерів учасників АТО. І ще стільки ж містить її волонтерський зошит. Скільки разів ми зустрічалися, з нею стільки ж були свідками телефонної розмови з хлопцями зі сходу. Вони телефонують до неї, як до рідної в будь-який час, розповідають про пережитий день, про потреби, розпитують про рідний край.
Всі вони називають її “мамою Танею”.
Коли приходять на декілька днів у відпустку, обов`язково біжать на базар, щоб просто обійняти і подякувати, роздивитися її щирі очі тут на мирній території.
Крім того, наші волонтери мають активну життєву позицію. Вони підтримують сім`ї агиблих у АТО: Бабенко Віті, Салогуба Віталія, Кошлатого Григорія, Мелкозьорова Олексія, Дзерина Антона, Федоріна Юрія.
Це як моральна, так і часто фінансова підтримка рідних, яку жінки організовують за власні кошти, коли ті їх найбільше потребують (організація поховань, хвороби, будь-яка скрута).
Добрі зразкові справи волонтерів множаться з кожним днем. Вони їздять до поранених бійців у Дніпровський та Черкаський госпіталі. Весь Кобеляцький район долучився до волонтерської акції “Кошик для захисника України”. Діти, батьки та педагогічні колективи зібрали 220 “кошиків”.
За фотографіями із соцмереж бачимо, що мікроавтобус, доверху заповнений пакунками та квітами, ледь зачинив свої двері.
Особливо активними були Іванівська та Бутенківська, Вільховатська та Орлицька школи, Кобеляцъкий НВК №1, Кобеляцькі ЗОШ №2 та ЗОШ №3, а також Будинок дитячої та юнацької творчості імені М.А.Касяна, за що були нагороджені бойовими подяками Міністерства оборони України за підписом командира військової частини А4279 полковника О.О.Щербини.
Під час підготовки матеріалу ми дізналися дуже тяжку історію однієї сім`ї переселенців зі сходу, з якими близько знайомі наші волонтери. Це родина нині покійного Юрія Федоріна, яка до 2014 року проживaла в Макіївці.
Коли там почалися бойові дії, чоловік задля безпеки перевіз сім`ю до родичів у Маріуполь. Та ті, дізнавшись, що Юра пішов добровольцем захищати Україну, вигнали жінку й дітей зі свого дому. Вони знайшли прихисток у абсолютно чужому для них селищі Білики Кобеляцького району, де й проживають нині.
Та на жaль доля не виявила прихильності до і так змученої та беззахисної родини. 28 червня 2017 року Юра загинув.
“Описати горе сім`ї, де мама залишилася з двома донечками у чужому краї, просто неможливо!”, – пригадують волонтери.
“Я особисто тричі відвозила допомогу в АТО Юрі, його погляд стоїть переді мною!”, – каже Тетяна Гаврилівна.
У серпні його донечка Аня мала святкувати восьмий день народження, тато з мамою обіцяли подарувати золоті сережки. Тож, волонтери, які перш за все мами, перейнялися мрією дівчинки – і склалися на подарунок.
Двоюрідний брат Юрія, побачивши у “Фейсбуці” зворушливий ролик, написав: “Ні, ви – не волонтери, ви – янголи, які спустилися з небес!”.
Таких історій від “янголів милосердя” не злічити. На жаль, роботу волонтерів не завжди цінують і не всі підтримують. Але наші жінки не зупиняються а знову й знову збираються на схід.
Та, мабуть, ніхто так не цінує їхню справу, як батьки учасників АТО. При зустрічі дякують і підтримують їх бойовий дух, пишуть слова вдячності в газетах.
Переглянувши сотні фото, передивившись десятки відео-репортажів, поспілкувавшись з воїнами АТО та їх сім`ями, зустрівшись з волонтерами, усвідомлюємо наскільки важливою і необхідною є їх робота в сучасному суспільстві і, зокрема, в нашому місті.
У час, коли національно-патріотичне виховання стоїть в пріоритеті на державному рівні, коли ведеться посилена робота з виховання дітей та учнівської молоді в дусі патріота України, наші жінки-волонтери є чи не найяскравішим проявом того справжнього людського патріотизму.
Наші кобеляцькі “янголи милосердя” не на словах, а на ділі показують як треба любити країну, в якій ти народився, як треба шанувати захисників свого краю, як можна і як потрібно підтримувати і допомагати воїнам АТО, які стоять на варті нашого з вами миру.
Матеріал створено в рамках Проекту Юн-Пресс-KV”
Фото: “Ехо”
