“У Бородянці помічено 12 одиниць військової техніки”, “ударами російської авіації зруйновано декілька житлових будинків”, “у мережі показали наслідки обстрілів Бородянки російськими окупантами”, – ці кричущі заголовки ЗМІ приносили звістки всій Україні про війну у невеличкій громаді на Київщині. Села Бородянщини стали одними з перших, через які ворог намагався пробитися на Макарів та Київ. Про жахливі розстріли, перші авіаудари та згуртованість волонтерів заради порятунку людей в інтерв’ю КВ розповів в.о. голови Бородянської селищної ради Георгій Єрко (“За Майбутнє”).
КВ: З чого все почалося для Бородянщини?
Георгій Єрко: Вдосвіта, 24 лютого, сповістили, що розпочалися бойові дії, бомбардування аеродрому в Жашкові на Черкащині. Першими мені зателефонували сусіди опів на п’яту ранку. Далі зателефонував воєнком, який підтвердив початок бойових дій і вже потім вони розпочалися на Київщині – в районі Гостомеля, за аеродром. Ми все це чули, нам про це всі розповідали. Ще на той час бойових дій у Бородянці не було.
Того дня селищна рада ще встигла провести засідання сесії, на якій депутати дозволили виділити кошти для територіальної оборони. Ми також заклали кошти на паливно-мастильні матеріали, медикаменти та на інші поточні потреби. Проте все це ми вже не встигли оплатити. Казначейство розпочало процес евакуації. Ми, правда, запаслися до цього паливно-мастильними матеріалами для котелень, лікарні на дві доби. Але ніхто не очікував, що ці дві доби триватимуть нескінченно…
КВ: Як відбувалося захоплення – хто зайшов спочатку? Яка частина Бородянки постраждала першою?
Георгій Єрко: Спершу колони зайшли в Шибене – наш населений пункт. Це відбулося 25 лютого. Були обстріли. О 12 ночі люди почали телефонувати і сповіщати про пожежі. Я ще встиг з’їздити в Шибене, тоді колона вже пройшла. Стояв лише один БТР приблизно за 80 метрів від траси. Поруч нього перебував один охоронець. Шибене не горіло, палав трав’яний настил за 1,5 км від села. Колона російських військ пішла через село далі… (важко переводить подих). 100-120 машин – великі колони пересувались.
Ми сподівались до останнього, що ворог нас омине і більше не зачепить. Та 27 лютого все ж таки війська агресора зайшли і на територію Бородянки. Одразу були розстріляні наші люди. Тероборона передбачила певний захист. Але не думали, що окупанти підуть саме на Бородянку. Російські війська посунули на нас і почали планомірно розстрілювати в селищі багатоповерхові будинки. Просто і холоднокровно – будинок за будинком. Розстріляли будівлю адміністрації, магазини, аптеки, приватні будинки. Зав’язалися бої. Страшно і сумно згадувати, бо першочергово страждало, звичайно, мирне населення.
Потім, коли під Макаровом наші Збройні сили поливали окупантів вогнем, то вони тікаючи назад у Бородянку, вже розлючені, продовжували розстрілювали житлові будинки і знищувати нашу інфраструктуру.
Люди ховалися у підвалах, не виходили. Але ж ці хованки не бомбосховища – це були звичайні підвальні приміщення. Ми попереджали населення, що у багатоповерхових панельних будинках не варто ховатися. Але ж людей не зупиниш. Вони бігли, а будинки, хоч і не повністю, проте “складались”.
КВ: Згадайте авіаційні обстріли – багато постраждало житлових будинків? Як це відбувалося?
Георгій Єрко: Перший авіаудар бомбою був завданий саме по Бородянці. Розбомбили дві багатоповерхівки в центрі селища. Уявіть собі – танки стріляють, то складається одноповерховий будинок. Що вже говорити про авіабомби. Будинки падали, займалися і горіли. Загалом вороги скинули чотири бомби, дві з яких потрапили у дев’ятиповерхівки, а ще дві – зруйнували двоповерхові будинки.
Російські війська не дозволили врятувати людей. На той момент в селищі техніки було небагато і ми розпочали роботи зі спасіння наших мешканців, але через оголошену повітряну тривогу довелося зупинити рятувальні роботи. Тоді ж одразу посунули колони російських військ. А коли йде ворожа колона, все, що рухається, вони просто розстрілюють. Ми двічі бралися розбирати завали, нам допомагали працівники ДСНС. Кого могли діставали, але всіх врятувати нам не дали, просто не дали…
КВ: Кажуть, у Бородянці були запеклі вуличні бої. Це відбувалося у центрі?
Георгій Єрко: Все відбувалося у центрі громади. Так, був вуличний бій, але вже після того, як ворог розстріляв цивільні будівлі. Далі ЗСУ зустрічали окупантів під Макаровом.
КВ: Як поводили себе окупанти загалом? Які історії місцевих запам’яталися найбільше?
Георгій Єрко: Найстрашніше було тоді, коли до тебе телефонує мати двох діток (ми же відрізані від лікарні), а вони перебували в Клавдієво і їх розстріляли на блокпосту. Одну дівчинку вбили, інша одержала поранення в голову. У лікарні лише медсестра. І ти просто не можеш в цей час нічого вдіяти, їх із Клавдієво не випускають. Мати не знає куди їхати: чи до Бородянки, чи в Бучу, чи до Радомишля. Вона була ладна бігти куди завгодно, безпорадно шукаючи хірурга, а час йшов на хвилини.
Таких випадків було не один, і не два… Їхала ворожа колона через Дружню. Місцева вчителька вийшла подивитися, що воно гуркоче, і була розстріляна. Наступного дня знову йшла колона, один хлопчина мав необережність визирнути з-за паркану – автоматною чергою також був розстріляний. Люди не розуміли, не уявляли і не очікували такої жорстокості і що такі ситуації взагалі можуть бути реальними. А окупанти просто боялися всього живого і накривали автоматним “профілактичним” вогнем двори поверх паркану. Тож той, хто просто був помічений ворожим оком – одразу одержував кулю.
КВ: Чи вдавалося забирати та ховати тіла загиблих?
Георгій Єрко: Ми просили. Шестеро людей було у морзі лікарні – поховати не дали. Поряд з будинком інтернатом було приблизно 15 чоловік – таж історія. Не дали нам забрати людей і з-під завалів. Загальні втрати серед мирного населення досі невідомі. Люди розшукують одне одного. Ще частина роз’їхались, втрачено зв’язки.
КВ: Скільки мешканцям загалом доводилося пересиджувати такі набіги в укриттях?
Георгій Єрко: З укриття мешканці не виходили по 10-12 годин. Деяким взагалі доводилося “проживати” там дуже довго.
КВ: Вода, їжа, світло? Був зв’язок?
Георгій Єрко: Світло зникло ще тоді, коли була розбомблена лінія передач, яка підходила до Бородянки – 110 кВТ та 35 кВт. Дроти перебили – і світло пропало. Для його відновлення тепер потрібен не один день і не один тиждень. Мають працювати фахівці, а їх, на жаль, немає. Зв’язку не було, тому що розрядилися телефони. Гуманітарку завезти не дозволяли.
КВ: В Бородянці російські військові захопили психоневрологічний інтернат. Ця трагедія була у всіх на вустах. Як розвивалися там події насправді?
Георгій Єрко: Найбільшим лихом для громади став психоневрологічний диспансер. До нього спочатку вивезли дітей із Іванкова, хворих із Кичеєве. Він вміщав приблизно 350 осіб. На той же час там перебувало 700.
Від початку, коли розстріляли магазини, то нам вдалося завезти у лікарню все, що вдалося зібрати людям, зберегти від мародерства. Створили центр для видачі і думали, що звідти будемо забезпечувати людей харчами. А вийшло, що Бородянку окупували за два дні і всі ці харчі залишилися там.
Читайте: В Бородянці пацієнти психоневрологічного диспансеру потребують негайної допомоги
У результаті в диспансері просиділи без світла, води та тепла майже десять днів. Звідти вивезли 200 дітей, лишилося ще десять і хворі пацієнти, яких обслуговували директор і близько семи працівників. Вони допомагали людям виживати.
Це був суцільних жах. Потім нам таки дали змогу їх вивезти. Але на гуманітарний коридор, про який ми домовилися з 9 ранку до 15 години, нам надали всього годину і двадцять хвилин. Ніхто про цей коридор, як виявилося, не знав. Російське командування не попередило своїх військових про евакуацію. На щастя, вдалося забрати всіх, залишилося 10 чоловік, які відмовилися виїжджати.
Читайте: З Бородянки евакуювали пацієнтів психоневрологічного диспансеру, люди в безпеці
Аналогічно, того ж дня ми евакуювали і лікарню. Там залишилося лише п’ять працівників для обслуговування. Біля лікарні забрали ще й 40 людей.
Читайте: З Бородянської лікарні евакуювали пацієнтів
КВ: Яка зараз ситуація в громаді, у селах?
Георгій Єрко: Ситуація складна. Розумієте, у селах, яку вдалося роздобути інформацію, те й відомо. Люди волають про гуманітарну допомогу. Їм потрібні харчі, ліки. Ми все розуміємо, але як їх завезти без зв’язку? Куди їхати? Щоденно працюємо над цим, прораховуємо всі варіанти. Наприклад, в село Нова Буда допомогу завозили до останнього. Був склад з харчами і ліками. Але його знову ж таки “відрізали”. Російські війська зайшли в Загальці, поставили блокпости і, навіть, закрили всі лісові доріжки, якими раніше вдавалося добиратися до людей. Зараз дістатися неможливо до жодного населеного пункту. Можливо, якби мешканці самоорганізувалися то вдалося б домовитися, щоб їх пропустили. У нас поряд тут є і ліки, і харчі.
Стосовно Бородянки, то там нема ні з ким зв’язку і це велика проблема. Сьогодні ми не володіємо достеменною інформацією про блокпости, де вони виставлені і як рухається техніка.
На фото: евакуація дітей
Сподіваємося і віримо в краще, віримо в нашу перемогу. Сподіваємося, що здоровий глузд переможе і окупанти дозволять нам вивезти стареньких і слабких у безпечні місця. Ми про них всіх пам’ятаємо, маємо адреси. Тричі був в обласній адміністрації, вони вели перемовини. Проте із п’яти спроб “зелених коридорів” з Бородянки евакуювати людей вдалося лише двічі.
Був в евакуаційному штабі, спільно розробили маршрути, як найбільш ефективно спрацювати, щоб забрати людей.
КВ: Оцініть моральний дух людей громади.
Георгій Єрко: Чоловіки йшли і йшли до воєнкомату. На тероборону виділили ж певну кількість зброї. Але люди не просто просили, а вимагали дати її, кричали, що не дозволять пройти ворогу і масово хотіли йти воювати. Це приблизно 700 чоловіків, які були готові мене розірвати, аби одержати у руки зброю. Вони ображалися, що їх не брали в тероборону захищати рідне селище та громаду. Були і військові у відставці, багато тих, хто вміє тримати зброю у руках.
Ми створили громадське об’єднання, яке б контролювало територію у комендантську годину, ловило диверсантів, мародерів. Але це все було до того, як на територію зайшли загарбники, адже мешканці не були озброєні – лише мисливська рушниця. Не мали бронезахисту, танків та гармат. Ми не мали права наражати їх на смерть.
Бородянці вірять у перемогу. Люди живуть і хочуть жити в своїх домівках. Хочуть виходити на городи, в поле. Підтримують одне одного і гуртуються.
Люди чекають. Ті, що в окупації, не можуть зрозуміти, що до них неможливо доїхати. Ми на початку просили, вмовляли. У Новій Буді зібралося для одержання гуманітарної допомоги близько ста осіб. Казали: “Люди добрі, хто хоче виїхати, стоїть 5 автобусів”. У відповідь: “Ні, ми не хочемо виїзджати”. І це тоді, коли за 4 кілометри від цього населеного пункту вже тривали бої, а ми мали перекритий доступ до громад і не змогли завезти харчі вже у два села. Дороги були перекриті обстрілами. Але, коли полетіли перші снаряди на село, зайшли БТРи, люди почали просити забрати їх. А вже почали відмовлятися водії, боялися. Доводилося шукати відчайдухів, які витримували одну-дві ходки. Дороги були заміновані і були розставлені розтяжки. Від такого стане страшно й тим, хто до цього не боявся…
КВ: Скільки людей виїхало?
Георгій Єрко: Орієнтовно у тергромаді перебувало 25 тисяч населення. Якщо з них тисяч 5-7 назбирається – вже буде добре.
Зараз всі хочуть виїхати. Дають адреси, де їх можна знайти. На жаль, окупанти не дають можливості попередити мешканців про евакуацію та і взагалі збирати населення. Тих, кого нам вдалося евакуювати, навіть, коли вже Бородянка була окупована, вдалося завдяки хлопцям-добровольцям. Вони вивозили людей у безпечне місце на власних автівках та ще шести-семи, наданих підприємством (з міркувань безпеки не буду озвучувати, яким саме). Автобуси там би не проїхали і нерідко такий транспорт саме і потрапляв під обстріли.
Ці волонтери зробили дуже добру справу. І зараз, до останнього, вони проривалися у населенні пункти і завозили точково, що могли, продукти й ліки. Із всіх машин, мабуть, лише в однієї відсутні кульові простріли.
Нещодавно, 18 березня, ми втратили, можна сказати кращих, трьох своїх волонтерів та людей, які опікувалися чотирма населеними пунктами. Вони привозили і развозили продукти. Під час виконання свого людського обов’язку вони приїхали на склад у Загальці. Прилетіла бомба. На той час їх там було шестеро. У результаті троє загинуло, інші – поранені. Один з трьох отримав важке поранення.
КВ: Як проходили евакуації загалом? Є багато розповідей про те, наскільки це небезпечно…
Георгій Єрко: Спочатку окупували Шибене, потім Залісся, Бородянку. Далі пішли вже на Дружню. Спочатку ми людей із зруйнованих будинків евакуювали в села, що розташовувалися ближче до Бородянки. Це – Качали, Майданівка, Дружня. Та, на превеликий жаль, довелося евакуювати згодом ще далі. Перевозили всіх у Загальці, звідти на Пісківку, на Житомирщину, і все далі на Захід України. Вивозити розпочали з 1 березня,оскільки вороги нас вже витісняли із рідних місць. На той час було вже два тижні, як ми залишили Качали, які окупували після Мирчі. Три-чотири дні як почали бомбардувати Загальці. Ну от, що там є? Ніякого виробництва не було, як і військових. Загальці втратили багато домівок, там просто стріляли по будинках. Танк виїздить і стріляє, куди заманеться. Сподобався будинок, всього два постріли – і будинку нема. Тож часу на роздуми не було, на ведення записів теж – хлопці-волонтери прибігали, хапали і швидко вивозили. Загалом весь цей час працювали ефективно з командою старост.
КВ: Щось відомо, яка ситуація нині в Пісківці, Немішаєве? У соцмережах пишуть, що нині там не вдалося організувати евакуацію і більшість мешканців перебуває під лінією вогню.
Георгій Єрко: У Пісківці я буваю щодня. Там і колії вже нищили, і авіаудари були нещодавно. І так прилітає. Потроху розстрілюють вже і Пісківку. Пісківка – це останній оплот. Люди намагаються виїхати. У Немішаєво великих боїв, здається, не було. Але була розстріляна школа, загинув мій близький товариш. Ситуація із евакуацією там трохи простіша, вона була. У Немішаєве ще є люди і в них інколи з’являється зв’язок.
КВ: На окупованих територіях одним за одним стають відомі випадки про викрадення та утримання в заручниках місцевого керівництва, активістів, журналістів. Планували московити замах і на Вас. Ще надходили погрози?
Георгій Єрко: Я нікуди не ховався, увесь час перебував поряд, працював для громади. Та друзі попередили, що планується викрадення. І я покинув територію десь на 1,5 доби, але потім попри все повернувся. Доводиться, звичайно, дотримуватися певних правил і не затримуватися десь надовго. Були і є різні погрози, та я на них не звертаю уваги.
КВ: Що найбільше вразило вас?
Георгій Єрко: Незважаючи ні на що люди продовжують вірити у перемогу. Вони підтримують один одного. Дужу підтримку ми відчули від західних областей, те як вони приймали наших людей, які нерідко були лише в одних капцях, або з тим, з чим вирішила залишити їх війна. Особисто теж вибігав із хати в тому, що на себе встиг накинути. Дівчата наші виїхали на день раніше, а ми з сином лишились і продовжуємо працювати на громаду. Казали, що бачили мені і у Львові і за кордоном (посміхається). Але ми тут і будемо залишатися на території.
Дуже прикрим для мене є те, що люди шукають собі виправдання, що вчасно не забрали свої близьких та рідних, коли ще була змога. Що повинні робити це депутати. Всіх можна зрозуміти, ніхто не думав, що прийде війна і вона настільки затягнеться. І взагалі розуміння того, що це реально війна, на якій вбивають.
Коли бачиш це не в кіно, а в дійсності, то вражає мужність наших людей. Я бачив молодих бійців ЗСУ, які знали, що роблять, як робити і вони свою справу зробили. Я був враженим тим, як ефективно хлопці ліквідували танки, що йшли по трасі Київ-Ковель без гармат, без нічого. Вони просто зупинили цілу колону, а їх було всього-на-всього шестеро. Ще більше вразило, що двох спалили ворожим вогнем. Це справжні Захисники!
Свого часу працював на підприємстві один чоловік, звати його Ігор, а звільнили через пияцтво. Потім він працював водієм автобуса, але чарку періодично не полишав. І коли розпочалися бойові дії й потрібні були добровольці на евакуацію людей, він визвався водієм. Людей вивозили під кулями. Але він прийшов і наступного дня, потім знову погодився. Він допоміг вивезти людей із громади, потім продовжував вивозити їх на Житомир. Один із рейсів обстріляли, але і це не зупинило. Загалом він зробив рейсів п’ять. Його ніхто не змушував і не просив, але він знову повернувся, але вже в Пісківку, бо там залишалися люди. І продовжував вивозити людей до останнього, має сім’ю. Війна змінила багатьох. І, повірте, більшість відкрили нам свої світлі сторони.
На фото: Ігор Латиговський біля автобусу
КВ: Чи можна вже здійснити оцінку втрат та руйнування інфраструктури?
Георгій Єрко: Це три перебиті газові трубопроводи. Водопровідна система перебита на глибині 2 метри. Це коли бомбили, впала бомба, залишивши по собі вирву у 3-5 метрів. Зруйнована лінія електропередач та майже скрізь трансформаторні підстанції. Був цільовий розстріл системи зв’язку – вишок. Зруйновано вишку також на одному із заводів. Інфраструктура знищена повністю. Все, що можна було зруйнувати – вони це робили. Казали, що от хтось їх роздразнив. Хто їх роздразнив у Загальцях? У Качалах? Хто їх дратував у селах? Вони ховалися за людськими домівками, а потім казали, що це ховаються українські танки. Дуже цинічно…
Зараз шириться фейк, що це Бородянська тероборона заклала вибухівку і зруйнувала всі будинки. Звідки у громадської тероборони вибухівка? У них взагалі не було практично ніякої зброї – видано 50 автоматів. Це також крик душі!
КВ: Як зараз працює селищна рада? Чи є можливість діяльності на окупованій території?
Георгій Єрко: Зараз вести будь яку діяльність в громаді непросто. Як я вже говорив, навіть звичайне пересування вулицями є небезпечним для життя. Були й випадки, коли ворог намагався в окремих населених пунктах призначити “своїх” голів, в тому числі й в Бородянці…
Нині ми розпочали організацію роботи Бородянської селищної ради в умовах окупації. Постійно займаємося формуванням списків осіб, їх потреб і місцезнаходження. Буде створено кол-центр для звернень громадян. Працює волонтерський штаб, який охоплює широкий спектр надання допомоги населенню: юридична допомога ( поновлення документів, консультації переміщених осіб, збір інформації про знищене майно та ін.); гуманітарна місія ( продовольча допомога та адресна доставка); формування бази даних щодо місцезнаходження тимчасово переміщених осіб та пошуку рідних; консультація психологів тощо.
Маємо першочергові завдання – евакуація та деблокування людей з-під завалів. Ці питання мають особливий статус у моїй щоденній роботі. Працюємо над їх врегулюванням з представниками усіх служб та відомств.
Також від усієї Бородянщини висловлюю вдячність Львівщині, Франківщині, Житомирщині, місту-побратиму Мінськ Мазовецьке (Польща), Мінсоцполітики, підприємцям за надану гуманітарну допомогу, вона для нас порятунок. Особливі слова вдячності адресую всім небайдужим людям, що відгукнулися на нашу біду і приймають людей з Бородянської громади, які пережили це пекло.
Дякуємо цивільному батальйону, бійцям тероборони та ЗСУ за захист, стійкість і силу духу. Сьогодні нам без жодних сумнівів необхідно вірити в перемогу, нашу державу і тоді все буде Україна.
Колаж: КВ, фото – Георгій Єрко
