Наприкінці минулого року в Ірпені відбулася подія, яку містяни, що цікавляться футболом, точно запримітили в новинній стрічці медіа та соціальних мереж. В місті офіційно відкрилася дитяча футбольна академія «VERES-Ірпінь». Місцеві одразу запитають: «А до чого тут народний футбольний клуб «Верес»? Мовляв: де Рівне, а де Ірпінь». Засновник академії Юрій Денисенко розповів про принцип «футбольного ліфта» до професійного рівня, фінансування проєкту, роботу з дітьми та батьками, а також про головну місію — дати кожній дитині регіону шанс розкрити свій талант. От якраз з цього питання я і почав розмову з засновником та керівником академії Юрієм Денисенком.
Футбольна академія «Верес» в Ірпені?
КВ: А, насправді, пане Юрію, чому саме «Верес»? Не простіше було запартнеритись із іншим футбольним клубом, який географічно ближчий до Ірпеня? Скажімо, «Оболонь», «Колос» (Ковалівка). «Динамо» (Київ) зрештою.
Юрій Денисенко: Кажу, як є. Ніякого вибору не було. Все значно простіше, ніж здається. Про створення академії в Ірпені я мріяв давно. Саме в місті, де я сам проходив футбольні кроки у місцевій ДЮСШ, — це перше.
Друге – у мене є давній друг. Вже 20 років з ним дружу. Маю на увазі голову наглядової ради футбольного клубу «Верес» Івана Надєїна. Дуже його поважаю. Мені імпонує його філософія, його підхід до футбольних справ, системність. До цього ми часто з ним полемізували на теми дитячого футболу, обговорювали різні концепти, стратегії. І от одного разу я разом з головним тренером нашої академії поїхав на звітну конференцію клубу «Верес». Ми послухали, про що там говорять, довідалися, як у Рівному працює дитяча клубна академія, як усе облаштовано.
Поговорили з головним тренером клубу Олегом Шандруком. От, власне, після цього цей проєкт набув реальних обрисів.
КВ: Ви просто прийшли до Надєїна і сказали: Іване, хочу в Ірпені створити академію «Верес». Так було?
Юрій Денисенко: Ну десь приблизно так (сміється).
КВ: Він здивувався?
Юрій Денисенко: Івана Олексійовича важко чимось здивувати. Тому не думаю. Мені здається, він був готовий до цього. Тільки не зовсім розумів як ці пазли, маю на увазі «Рівне» та «Ірпінь» докупи скласти. Але знаєте, був момент, коли я його здивував (усміхається).
КВ: Чим саме?
Юрій Денисенко: Коли під час розмови жодним чином не обмовився про гроші.
КВ: Серйозно? Народний клуб фінансово в цьому проєкті не бере участі?
Юрій Денисенко: Це моя приватна ініціатива. І фінансовий тягар також мій і моїх партнерів.
КВ: А що ж тоді вам від «Вереса» дісталося, крім символіки?
Юрій Денисенко: Символіка – це, між іншим, дуже цінний предмет матеріального світу. Це я вам як юрист кажу. Що у нас ще від «Вереса»? Маємо моральну підтримку, теоретичні напрацювання, методики. Можемо їх використовувати. Або не використовувати й вибудовувати власну систему. У цьому маємо вибір. Найголовніше, що ми підписали меморандум, в якому закріпили всі домовленості, в тому числі нашу присутність в орбіті народного клубу і так званий принцип «ліфта», коли найкращі вихованці нашої академії продовжуватимуть навчання в головній академії «Вереса» та матимуть можливості реалізувати себе в професіональному футболі.
КВ: Тобто це і є головне завдання клубу?
Юрій Денисенко: Професійна кар’єра наших вихованців? Зрештою, готувати футболістів для команд «Вереса» U-17, U-19 — це наша ціль. Одна з головних цілей. Є й інші. А от місія академії в тому, щоб у кожної дитини з нашого регіону, з Ірпеня, Бучі, Гостомеля, з Бородянки, Ворзеля, Немішаєвого з’явилася можливість розкрити свій футбольний талант. Але, повторюся, пріоритет – підготовка талановитих вихованців.
КВ: А якщо, скажімо, у хлопчика немає таланту до футболу?
Юрій Денисенко: Тоді спрацює ще одна наша ціль – вона про фізичний розвиток дитини, відволікання її від гаджетів та шкідливих звичок, про командний дух.
КВ: Якось занадто пафосно звучить…
Юрій Денисенко: Пафосно, але цілком релевантно. Ось приклад. У нас зараз 45 дітей 2014–2015 років народження. Це фактично три команди. Можна створити одну, а всіх інших дітей відрядити в так звану «групу здоров’я». Але, на мою думку, то хибний шлях. Слабші завжди мають тягнутися за сильними. У них має бути приклад, мотивація. В цьому віці в кожній команді є 2–3 дитини, які можуть «зробити» результат. Всі інші — фізично, технічно трохи поступаються. Хтось прийшов з цікавості, когось батьки привели, сказали: «Треба!». І якщо ми виокремимо в одну команду всіх сильних, то слабші у своєму середовищі припинять ріст.
Ще є один момент, також важливий: кожна дитина – індивідуальність. У кожної є свій період «дозрівання». Хтось розкривається через пів року, а комусь потрібно більше часу. Для того, аби це відбулося, в команді мають бути діти з різним рівнем. Тобто є потяг і є вагончики… І, до речі, про талант. Ви про нього згадували. Немає неталановитих дітей. Є вчителі, які цей талант не можуть роздивитися і допомогти йому відкритися. Я глибоко в цьому переконаний.
КВ: Головний тренер вашої академії може побачити обдаровану дитину?
Юрій Денисенко: Так.
Головний тренер
КВ: Можете сказати, чому ваш вибір зупинився саме на Кармаліті? (Євген Кармаліта, головний тренер академії «VERES-Ірпінь» – прим. авт.)
Юрій Денисенко: По-перше, він хороший футболіст в минулому, який пограв на пристойному рівні. По-друге — місцевий. Женя народився в Ірпені. По-третє, я його дуже добре знаю. Четверте — він вміє працювати з дітьми. Він нагадує мені тих моїх тренерів, ще радянської «закалки», які схожі на качку, а діти — на каченят. Куди качка – туди й каченята. Кожному пояснить, коли треба — підтримає, допоможе, якщо потрібно — заспокоїть. От у мене були мої перші тренери саме такі. Небайдужі, уважні. І працювали вони…Словом, для них головними були діти, а потім вже все інше. В тому числі й гроші.
КВ: Ну, зараз трохи інші часи настали…
Юрій Денисенко: Я розумію. Ви думаєте, в той час гроші були не такі важливі, як зараз? Сумніваюсь. Особливо тоді, коли Союз розпався і настали злидні та зубожіння. Дитячі тренери тоді отримували копійчані зарплати. Якщо взагалі отримували. Однак вони приходили на тренування, а всі негаразди залишали десь там, далеко від футбольного поля. Приходили, тренували, вчили, підказували, якщо треба, то й втерти сльозу могли малим футболістам, коли щось у тих не виходило.
КВ: Тобто ви шукали саме такого головного?
Юрій Денисенко: Так. Для мене важливо, щоб для тренера під час тренування центром Всесвіту була дитина.
КВ: А як же тоді спортивні результати? Я так розумію, що тренерів оцінюють саме за цим параметром?
Юрій Денисенко: У професіональному футболі — так. Багато хто і в дитячому віці такою ж лінійкою тренера намагається міряти. Але це не зовсім правильно.
КВ: Чому?
Юрій Денисенко: Бо це діти. Їм потрібно пройти довгий шлях до своїх осмислених перемог. Ми зараз оголошуємо набір до академії діток 4–5 років. Ви уявляєте цей футбол? Якщо ні, то я вам поясню: це коли є м’яч, за яким біжить одразу півтора десятка дітлахів, і головна задача кожного — по ньому добряче вдарити. Щоб м’яч полетів якомога далі. Про амплуа, про розташування на полі, про якісь схеми говорити марно. І от тренер з усієї цієї купи малої має зробити команду. Скільки на це піде часу? Рік, може, два, а може й більше. А за цей час багато чого зміниться. Навіть кількісний склад тих, хто в перший день бігав за м’ячем. Не всі залишаться. У когось пристрасть до футболу вщухне, якесь інше захоплення з’явиться, хтось не витримає фізично. Але залишаться ті, хто любить футбол. Вони підуть далі. І навіть серед цих, що продовжуватимуть, лише одиниці подолають усі щаблі і стануть професіональними футболістами.
КВ: В чому ж тоді сенс?
Юрій Денисенко: Мабуть, в тому, щоб займатися тим, що тобі подобається. От, наприклад, мене завжди зачаровував футбол. І зараз я божеволію від гри. Це – як ковток свіжого повітря. Так, я не став професіональним футболістом. Але гра мені в багатьох сенсах допомогла в житті. Витривалість, сконцентрованість, націленість на результат, наполегливість, вміння працювати в команді, здатність мислити стратегічно, передбачати ризики. Ці речі, хоча ви називаєте їх пафосними, стають у пригоді в реальному житті. Мені вони допомагали і в бізнесі, і на державній службі.
КВ: Але ж батьки віддають дітей навчатися футболу з надією, що дитина стане колись професіоналом, чемпіоном…
Юрій Денисенко: Не всі. Далеко не всі. Але, згоден, є батьки, які мають власні амбіції, плекають певні ілюзії. Коли дитина починає вправно поводитись з м’ячем, забиває голи деякі з них злітають до небес та починають мріяти.
Батьки
КВ: У вас виникали якісь конфліктні ситуації з батьками?
Юрій Денисенко: От так, щоб конфліктів-конфліктів, то такого не було. Але з окремими батьками тренер проводить бесіди. Особливо коли починає експериментувати, шукає оптимальні зв’язки на полі, змінює позиції гравців. Батьків якісь зміни та пертурбації в команді можуть спантеличити. Природно, що у них виникають запитання. От тоді тренер і пояснює батькам природу своїх рішень. Інколи я до цього процесу підключаюся. Мені це близьке. Я грав у футбол і знаю його тонкощі.
Батькам не завжди подобаються рішення тренера. Вчора дитина грала центрального нападника, а сьогодні її поставили в півзахисті. Це стрес для батьків. Кому таке сподобається?
КВ: А вам?
Юрій Денисенко: Мені? Якщо відверто, інколи теж (сміється). Але ж є головний тренер. Я йому повністю довіряю і покладаюся на його професіоналізм.
КВ: Часто батьки запитують вас про майбутнє своєї дитини? – Ви маєте на увазі, коли дитина стане «зіркою» або чемпіоном? – Щось подібне і хотів запитати…
Юрій Денисенко: Ні, не часто. Ми дуже тісно контактуємо з батьками. Вони поділяють наші погляди. Крім того, на це запитання відповісти важко. Ніхто на нього не зможе відповісти. Навіть видатні тренери.
Батькам, які хочуть, щоб їхні діти пішли футбольною стежкою, варто розуміти, що у віці 6–7–8 років малюки ще не усвідомлюють, яке місце футбол посідає в їхньому житті. Це для них радше емоція. Імпульс. Це може бути й амбіція або ж ілюзія самих батьків, але не вибір дитини. Потрібно мати терпіння, щоб зрозуміти, чи є у неї тяга до гри, чи справжня вона. Розуміння приходить пізніше.
Уже в 12 років це може проявитися. Але навіть якщо не проявиться, то не потрібно з того робити трагедію. Футбол розвиває, загартовує, дисциплінує. Він багато позитивного дає для дитини.
Ми академією стали недавно, до цього це була секція. Ми пройшли певний шлях. Об’єдналися з клубом «Lions» з Ірпеня. Там тренером працював Роман Бойко. Процес об’єднання був тривалим. Батьки нас часто запитували, а чим ви кращі за інші школи чи секції? Я їх розумію. Вони платять гроші за навчання дітей і хочуть знати, чи ефективні ці інвестиції. Тому завжди пояснюю і розповідаю про наші «плюси», про «фішки». Вони у нас є. Починаючи від керівника академії, який сам вдягає бутси і виходить майже щонеділі на поле, щоб допомагати дітям розібратися у футбольній науці, і закінчуючи нашим професіональним тренерським складом та неймовірною клубною атмосферою.
КВ: До речі, про гроші батьків…
Юрій Денисенко: Я не сумнівався, що ви про це запитаєте (сміється). Так, батьки платять за навчання в академії. Не всі. Є пільги. Діти з родин загиблих воїнів займаються безоплатно. Діти, чиї батьки є учасниками бойових дій, мають суттєву знижку. Перспективні вихованці на безоплатній формі навчання. Всі діти в академії екіпіровані, у нас є весь необхідний якісний матеріал для тренувань у достатній кількості. Маємо транспорт для поїздок на матчі та тренування, медичне забезпечення. Ми не заощаджуємо на дітях. Якщо потрібен м’яч за 5000 гривень, ми його купуємо, а не беремо за 1000 гривень.
КВ: А база академії фізично існує?
Юрій Денисенко: Наша база – ірпінська ДЮСШ. Академія, як юридично зареєстрована громадська організація, офіційно взяла цей комплекс в оренду. Все прозоро. Міська влада та депутати підтримали це рішення. Маємо певні плани, щоб поліпшити інфраструктуру. Але навіть у цьому стані майданчики придатні для повноцінних тренувань, та більше – поле для гри у форматі 8+1. Цілком комфортні умови. Навесні, влітку маємо місце для тренувань у Ворзелі, де є натуральне трав’яне покриття. Діти мають звикати до класичного газону, бо між штучним та природним покриттям є великі відмінності. Швидкість, рух м’яча, фізичні навантаження. Наші діти мають бути готові до будь-яких викликів.
Скажу відверто, нам вже тіснувато на нашій базі. У нас 150 дітей. Ми шукаємо варіанти. Не буду зараз розкривати всіх таємниць, однак скажу, що ми працюємо над тим, щоб масштабуватися. Крім того, шукаємо приміщення для теоретичних занять. Бо теорія – це теж важливо, дуже важливо, бо сьогодні футбол вже не схожий на той, яким був ще 10–20 років тому. Він лише на перший погляд здається простою грою. Але водночас це дуже складна гра, це – стратегія. І дітей потрібно вчити не лише приймати м’яч, віддавати передачі, робити фінти та підкати, а й мислити на полі. Футбол – це наука.
Змагання і перспективи
КВ: А до змагань вони готові?
Юрій Денисенко: Вони вже грають. Наші вихованці 12–13 років вже проводять стикові та товариські матчі. З наступного сезону плануємо заявитися в дитячо-юнацьку футбольну лігу України.
КВ: Результати є?
Юрій Денисенко: У нас не заведено говорити про голи та перемоги. Я вже говорив, що наша мета не виграти медаль чи статуетку. Це також важливо, це – амбітно. Але все ж у нас інший пріоритет — ми готуємо для основної академії «Вереса» вихованців, які матимуть можливість продовжувати навчання. Не розкриватиму конкретики, але по низці наших вихованців вже є у «Вереса» зацікавленість. Вони готові забрати їх на повне забезпечення. Тобто це повноцінний спортивний інтернат. З нього – пряма дорога у клубні команди різного віку. Це саме той шлях, який наша академія намагається прокладати для своїх талановитих вихованців. Це наша мета. Ось це і є результат нашої роботи.
Мене більше тішить, коли до мене приходить батько, скажімо, з 10-річним хлопчиком. Розповідає, що його син три роки відвідував іншу футбольну секцію. Запитує, чи можна записати дитину на пробне заняття. Звичайно, можна. Ми практикуємо пробні уроки. Один. Два. Навіть три. Так от, після таких пробних занять, якщо батько мені або тренеру скаже, що за три роки він не бачив у сина таких результатів, то це буде найбільшим компліментом. Тоді ми дійсно не даремно працюємо.
КВ: І часто ви чуєте такі слова від батьків?
Юрій Денисенко: Вам чесно відповісти?
КВ: Звичайно.
Юрій Денисенко: Останнім часом досить часто. І це є той самий вайб, який я ловлю в футболі…
КВ: Можна останнє запитання?
Юрій Денисенко: Провокаційне?
КВ: Трохи…
Юрій Денисенко: Можна.
КВ: На формі футболістів академії красується напис «Юрій Денисенко – громадська приймальня адвоката»…
Юрій Денисенко: Точно провокаційне (сміється). Що вас здивувало?
КВ: Власне, сама присутність цього логотипу.
Юрій Денисенко: Нічого дивного. Бо юрист Юрій Денисенко, тобто я, і його юридична фірма інвестують в «VERES-Ірпінь» в тому числі і власні кошти. Якщо ви думаєте, що академія існує виключно за кошти батьків, то глибоко помиляєтеся. А якщо я інвестую, то як спонсор маю право на рекламу. Справедливо? (усміхається)
КВ: Зрештою, так…
Юрій Денисенко: І я так думаю. Можливо, згодом з’явиться інший інвестор. Тоді і його логотип буде на формі футболістів академії. А наразі – тільки мій…
Фото: дитяча футбольна академія «VERES-Ірпінь».
КиївВладаРозмову вів Тарас Куценко
