Два складні пост-майданні дні лютого 2014-го Руслан Кошулинський одноосібно керував Україною. Сьогодні він є кандидатом на пост Президента від об’єднаних сил націоналістів. Основними пунктами його передвиборчої програми є україноцентричність та деолігархізація. Про люстрацію, державницький протекціонізм та про те, чому не варто зважати на міфи про злих націоналістів читайте в ексклюзивному інтерв’ю Кошулинського нашому виданню.
KV: Чому в президенти йде “свободівець” Кошулинський, а не “свободівець” Тягнибок?
Руслан Кошулинський: Ми орієнтувалися на те, щоб максимально залучити усі сили націоналістів. Є різні політичні сили, які сповідують цей напрямок. Але для того, щоб залучити всіх і отримати не просто підтримку ядра прихильників, а ще й кумулятивний ефект від цього, ми вирішили об’єднати зусилля з іншими націоналістичними партіями (“Свобода”, “Конгрес Українських Націоналістів”, “ОУН”, “С14”, “Правий Сектор”, – KV).
Щоб отримати підтримку усього середовища і унеможливити натяки на те, що один партійний лідер узурпував собі право на націоналізм, було прийнято рішення виставити фігуру, яку сприйматимуть усі. Тягнибок відсунув особисті амбіції і запропонував Кошулинського. Партнери підтримали. За таким принципом, до речі, у Польщі висували Анджея Дуду. Качинський не висувався сам, а запропонував Дуду, який і виграв вибори.
KV: А щодо особистого вибору, як ви поставилися до висування вашої кандидатури?
Руслан Кошулинський: Переспав дві ночі, потім зібрався, сказав: “Гаразд, уперед, є завдання, є можливості, будемо виконувати”. Я один з керівників партії та штабу, керував виборами з 2002 року. Маю досвід лідерства, тому внутрішніх проблем зі сприйняттям себе у якості кандидата на посаду Президента не маю.
KV: Один з перших пунктів вашої програми присвячений люстраційним процесам. Чому не відбулася реальна люстрація після Революції Гідності?
Руслан Кошулинський: Після втечі Януковича у ВРУ 7 скликання залишалося максимум 180 людей із опозиції до його режиму. Для того, щоб провести результативне голосування, необхідно 226 людей. Коли вже Майдану не було і регіонали побачили, що небезпека минула, вони зрозуміли, що без них жодне питання не пройде. Тож почали активно втручалися, торгуватися, грати в брудненькі ігри.
На превеликий жаль, ті ж сили, що стояли на Майдані, також не мали спільного бачення. Люструвати колишніх керівників обкомів комсомолу чи не люструвати? Чи люструвати членів Кабінету Міністрів Азарова? Фракція “Свобода”, яка налічувала 37 народних депутатів, не спромоглася би сама ухвалити такі рішення. Таким чином, отримали недо-люстрацію і недо-закон про неї.
На жаль, закон, який нині діє, кастрований. Він був компромісом до тих потуг, які мали свободівці. Але, якби люди не попривозили смітники під Раду, то може і такого кастрованного не було б.
KV: Яку люстрацію пропонуєте ви?
Руслан Кошулинський: Ми говоримо про усунення з посад людей, починаючи від депутатського корпусу, який голосував за “закони 16 січня”, які спричинили вбивства на Майдані, закінчуючи агентурою КДБ СРСР і людьми, які розбудовували режим Януковича. Це великий список: керівники районних і обласних адміністрацій, депутати, Кабінет міністрів, судді, які ухвалювали судові рішення проти Майдану.
KV: Скільки людей приблизно підпаде, скількох доведеться посадити або не посадити?
Руслан Кошулинський: Люстрація передбачає різні форми: усунення від права обрання, позбавлення права балотуватися, права обіймати посади у органах влади чи місцевого самоврядування. Інша справа – це люди, які скористалися положенням для особистого збагачення. До таких, звісна річ, застосовується інші норми. Переконаний, люстраційного процесс виявить дуже багато цікавого.
KV: Кадрова реформа: які ви вбачаєте тут кроки? Адже знайти здібних управлінців і “загнати” їх працювати до районної адміністрації або ОТГ дуже важко.
Руслан Кошулинський: Не погоджуюсь із цим. Якщо об’єднана територіальна громада, в якої є великий бюджет, і є можливість забезпечити якісного, кваліфікованого працівника заробітною платою на достатньому рівні, то чому його туди не “загониш”? Тим паче, що бюджети у різних ОТГ різні. За приклад візьмемо Тернопіль, який фактично є ОТГ. Гадаю, Тернопіль зможе знайти собі чесного і вмотивованого працівника?
KV: Тернопіль зможе. А умовна сільська ОТГ, де одне бюджетоутворююче підприємство, ні. Можливо, аби території змогли поповнити викошені люстрацією кадри, слід більш прискіпливо підійти до реформи місцевого самоврядування?
Руслан Кошулинський: Певна річ, треба надати необхідні повноваження громадам. Хоча б на 5 років не змінюйте правил, джерел надходжень, які в них є. Влада досі не віддала оперування землями за межами населеного пункту, не сказала, що не буде змінювати ‘пропорцій реверсної дотації (сьогодні це 50/50), і кожного року намагаються її змінити – 20/80, 30/70). Сьогодні влада цілеспрямовано перекинула дірки з держбюджету (фінансування освіти й медицини) на місцеві бюджети. Міста, як Тернопіль та Хмельницький, наприклад, мінімум 300 млн гривень будуть віддавати на це щороку..
Щодо повноважень, то просто перекинули відповідальність на органи місцевого самоврядування. Приклад: Таращанське училище профтехосвіти фінансується за рахунок обласного бюджету і ледве дихає. А якщо його передадуть в Таращанську ОТГ, яка має утворитися наступного року, ймовірність того, що воно зможе фінансуватися, стане нульова. Чому державна влада замість того, щоб взяти профтехосвіту на себе, передає на органи місцевого самоврядування? Тому, що не хоче фінансувати.
Завдання для влади щодо місцевого самоврядування: дайте можливість планувати свою діяльність, віддайте повноваження, не змінюйте правил. Сьогодні ж ми кажемо “ні” інвесторам, які могли би розташовувати виробництво на землях за межами населених пунктів. Немає інвестора – немає ПДФО, немає ПДФО – не наповнюється бюджет.
Те, що ми сьогодні бачимо – що завгодно, але ніяк не “децентралізація”. Лише її видимість, як і усе, що зараз робиться в країні. Немає навіть механізму виходу з ОТГ: туди загнали насильницькими методами і не дають вийти. Механізм утворення ОТГ був створений за іншими методологіями, підійшли нещиро, створили лише для виборчої кампанії; не під ефективне управління, а під контроль та створення “голосів” для наступних виборів.
KV: У вашій програмі є пункт, яким ви пропонуєте запровадити пільгове кредитування для отримання вищої освіти. А як щодо професійно-технічної освіти у цьому ж контексті? Якщо не підняти престиж робітничих спеціальностей, Україні доведеться імпортувати лицювальників, механізаторів та зварювальників з-за кордону.
Руслан Кошулинський: Є цілий законопроект парламентаря-свободівця Олександра Марченка, який зосереджується саме на вирішенні цієї проблеми.
А проблема колосальна. Наприклад, місто Івано-Франківськ за 32 млн гривень викупило у держави в комунальну власність “Локомотиворемонтний завод” – збиткове підприємство. За перший рік роботи завод одного тільки податку до міського бюджету заплатив 15 млн гривень. Окупність – 2,5 роки. 220 робочих місць. Наразі вони шукають ще 50 людей робітничої професії і не можуть знайти, бо кваліфікованих кадрів просто немає.
Тому треба негайно реформувати освітні заклади. Сьогодні керівництво держави не спроможне ні в достатньому об’ємі фінансувати їх, ні побачити загальнонаціональну проблему кадрового ринку. Вихід – змішаний підхід, де підприємства, а не держава, формують замовлення, вкладають кошти в освітній процес, а держава надає можливість за рахунок інфраструктури училищ підготувати фахівців.
KV: Ви пропонуєте влаштувати безподатковий період для українських заробітчан, які повертаються додому і відкривають тут підприємницьку діяльність. Це дуже цікава новація, але скажіть: як впевнити заробітчанина, що на батьківщині його не чіпатиме у своїх найкращих традиціях податкова або поліція?
Руслан Кошулинський: Я не думаю, що українські заробітчани, які повертаються і вкладають зароблені там кошти у власну справу, з лякливих. Треба врахувати їхній досвід і культуру людей, які заробляють за кордоном, культуру взаємин – вона зовсім інакша. Вже ніхто не зможе з податківців прийти до такої людини і сказати: “Дай”. Не вийде. До того ж тут починають працювати інші захисні механізми – ті самі асоціації підприємців.
Ми ж виступаємо за зміну філософії роботи податкових органів. Зокрема, прагнемо перетворити податківців із визискувачів та карників на аналітиків та порадників. Податкова не має карати людей за несвоєчасну сплату чи помилку в декларації, цим повинні займатися інші органи.
Тож виходимо на два напрями, які треба якнайшвидше опрацювати. Перший – зміна механізмів оподаткування та механізмів стягнення штрафів і накладення санкцій, другий – захист головного інвестора країни – заробітчан. Вони є найбільшими інвесторами країни, бо тільки у минулому році через банки ними було перераховано сюди 11 млрд гривень. І це тільки офіційні дані – скільки привезли “по кишенях”, можно здогадуватися.
KV: Чому безподатковий період Ви пропонуєте тільки для заробітчан, які повертаються з-за кордону? Чому не впровадити аналогічну пільгу для підприємців, які тільки відкривають свою справу тут?
Руслан Кошулинський: Про це також ми подбали. Наприклад, IT, блокчейн. Два законопроекти вже готові. Пропонуємо ввести 5% податок без “стелі” доходу для підприємців, які цим займаються. Такий відсоток їх задовольняє, ми мали неодноразові розмови про це.
За технологіями майбутнє, а ми програємо в часі – Грузія вже давно дозволила майнінг криптовалюти, Естонія давно вже голосує блокчейново, а Україна досі сидить і дивиться, що буде з біткоїном.
Націоналісти зацікавлені в тому, щоб держава максимально захищала свого інвестора. Чому ми говоримо про заробітчан? Бо ми хочемо їх повернути, тому ми повинні створити умови.
В місті Хмельницький за минулий рік було відкрито 5200 робочих місць. В них у місті працює 33 ринки, де працюють здебільшого ФОПи. Якщо ці самі ФОПи відчувають, що не витримують податкового тиску – йдуть у тінь. І міська влада це розуміє, тож мінімізує зі свого боку податок на землю, створює сервіси для підприємців.
Крім цього, вони прорахували можливість компенсувати облікову ставку Нацбанку виробникові, який принесе бізнес-план і покаже, що він створює нові робочі місця.
І це працює. Місто таким чином заробляє на ПДФО більше, ніж віддає підприємцям. Маємо лишень у Хмельницькому три нових дитсадки, а у вересні цього року відкриється і запрацює нова школа. Плюс два нових заводи у місті. Тобто динаміка приросту населення позитивна.
Цю модель можна перенести на загальнодержавний рівень: малому бізнесу малі податки, великому – великі. Це так званий прогресивний податок.
KV: Ви виступаєте за реприватизацію – повернення великих стратегічних підприємств під контроль держави.
Руслан Кошулинський: За часи незалежності приватизовано 29 000 підприємств, залишилося 4 500. У приватній власності – стратегічні підприємства: облгази, обленерго. Сьогодні 11 з 24 обленерго взагалі належать Бабакову, віце-спікеру Держдуми РФ.
На зустрічі в водоканалі міста Березань, що на Київщині, мені розповіли, що тариф на водопостачання складає 34 гривні. У той час, як в Хмельницькому – біля 15 гривень. Чого ж така різниця? Проблема в тому, що 50% тарифу – це оплата електроенергії. Хмельницький зробив розумно: запускав три помпи для качання води уночі, коли ціна електроенергії на 50% менша, а вдень – тільки одну помпу, щоб підтримувати тиск. Таким чином вони економили на електроенергії, відповідно, знижували тариф.
У Березані спробували піти тим самим шляхом і з’ясували: Запустити помпи за “нічним” тарифом неможливо – власник обленерго не зацікавлений. До того ж, зараз відмінили і знижку 50% на оплату електроенергії вночі для комунальних підприємств.
До чого веду: монополіст у сфері енергетики, який задорого перепродає вугілля, наприклад, не зацікавлений в тому, щоб ми ощадливо ставилися до енергоносія. Для нього чим більше ми купуємо, тим краще. І в цьому йому сприяють державні органи. Інакше чому НКРЕКП зняла цю 50% знижку, цей “нічний” тариф? Кому це може сприяти, як не олігархам?
KV: Тобто держава не є ефективним власником і менеджером, якщо підіграє монополістові?
Руслан Кошулинський: Не держава, а “наймані працівники”: прем’єр-міністр, Верховна рада. Прем’єр повинен звітувати своєму працедавцеві – народу – про те, скільки нових робочих місць створено на державних підприємствах, яка збитковість або прибутковість за час його роботи у цій сфері. Натомість він звітує про те, скільки треба продати.
Приклад державного сприяння є в Південній Кореї: відома нині корпорація “Самсунг” на початку своєї діяльності була посередником: умовно кажучи, торгувала рисом. Вийшла на європейський ринок, почала просувати свою дрібну побутову техніку і конкурувати із європейськими торговими марками, такими як Грюндік та Філіпс. Що зробили європейці, аби захистити своїх? Почали одразу просувати механізм антидемпінгового законодавства. Південна Корея, у свою чергу, почала дотувати підприємство-експортера на різницю, яку “Самсунг” втрачає. Державницька позиція? Безумовно. Де тепер Грюндік і Філіпс, а де Самсунг? Розумієте.
Таке ж завдання по сприянню своїм експортерам, своєму виробникові, мало би стояти і в нас, але чомусь владі до цього немає клопоту.
KV: Тоді виникає філософське питання: чому за 25 років незалежності України не знайшлося жодного державника? Хіба ніхто не був мотивований потрапити на сторінки підручників з історії як автор українського прориву?
Руслан Кошулинський: Базове слово тут – мотивація. Патріотизм, як кажуть військові, – це коли на крик “Наших б’ють!” всі збігаються, а не розбігаються. А у нашої влади одразу виникає питання: “Наші” – це хто? Немає чіткої диференціації “свій-чужий”. Назвіть очільника країни, який чітко окреслював, де чужі, а де свої. Немає також різниці між своїм і чужим товаровиробником.
Поясню на власному прикладі. До моєї доньки, яка за освітою корейський філолог, від великого корейського підприємства надійшла бізнесова пропозиція – хотіли купувати в України кору сосни. Донька звернулася до мене із питанням: хто в Україні займається корою, щоб можна було сконтактувати їх із корейцями, бо це ж той випадок, коли можемо продати те, що для нас не має цінності. Вдалося знайти лише одну фірму, яка на цьому знається, і те вони попросили корейців посприяти їм з оплатою ліцензії. А держава пальцем об палець не вдарила. Я не уявляю, щоб подібне сталося у Китаї, коли б їм за дорого запропонували продати те, що валяється і гниє на землі.
Візьмемо Сингапур: урядовець там отримує зарплату, яка прив’язана до рівня ВВП в країні. Тому там хабарництво або протекціонізм не спрацюють. Чиновник розуміє, що він сам собі зашкодить у першу чергу. По тому ж принципу підлеглий має повне право доповісти на свого начальника, якщо той візьме хабара.
KV: Ви ж знаєте, що і у нас підлеглі активно доповідають на начальників, але це якось слабенько діє?
Руслан Кошулинський: Ми можемо сто разів говорити про наслідки корупції, і не говорити про причини, а причина – олігархічна модель економіки. Необхідно усувати олігархів від управління економікою і політикою, щоб дати українцям можливість заробляти.
Влада має робити три речі. Перша – це захист. Військові, поліцейські, служба безпеки. Я плачу гроші за свою безпеку, поки я живу в цій країні. Друга – створення умов. Я плачу за те, щоб мій посередник – депутат – створював для мене умови через закони, підзаконні акти, тощо. Третє – справедливий розподіл грошей. Батькам, дітям, хворим, армії. Під третім розуміємо державний закон “Про бюджет”. Більше влада нічого не має робити. Я зароблю сам, не заважайте мені.
Починаємо дивитись, чи створено умови? Ні. Створює їх посередник. Але чи ми задоволені? Ні. І що можемо зробити? А нічого. Прямого механізму відкликання цього посередника також немає. Чи можу я його покарати, якщо він не виконує мою волю? Знов ні.
KV: Скільки вже лежить у Раді законопроект про відкликання народних депутатів?
Руслан Кошулинський: Дуже довго. Та сама історія, як і зі зняттям недоторканості. Така сама – із ухваленням закону про імпічмент Президента. Олігархам не вигідно дозволяти народові мати механізм, за яким народ може покарати обранця. Цілі фракції, групи належать тим-то й тим-то – нащо їм вкладати гроші, коли хтось незадоволений зможе позбавити мандата хапугу чи брехуна?
Нині триває боротьба серед олігархів за те, хто більше вкладеться у державний апарат, бо він наразі збільшується, в державні дозвільні органи, які дадуть змогу отримати родовища для того, щоб експортувати сировину…
Тому також потрібен закон про заборону приватних монополій та олігополій. Я не знаю жодної ліберальної економіки, яка би давала змогу підприємству утримувати в своїх руках по 15-20% ринку.
KV: Чи готові Ви пропонувати олігархам якісь пільги, щоб вони пішли на виведення коштів з офшорів та вкладення виведених коштів в українську економіку?
Руслан Кошулинський: Ми маємо готовий законопроект, де це передбачено. Ми пропонуватитемо їм справедливий поділ: 50/50, 50% нехай лишають собі на свій бізнес, ми перевіряємо їх законність і повертаємо, 50% – відразу державному бюджету. Термін повернення – 3 місяці. Але якщо олігарх не поверне кошти, то на суму, яку виведено, його власність на території України переходить до державної власності.
KV: Поговоримо про зовнішню політику. Як концепція Балто-Чорноморського союзу корелюється україноцентризмом?
Руслан Кошулинський: Сьогодні Балто-Чорноморська вісь може дуже активно працювати. Україні вигідно моделювати взаємини зокрема з країнами Прибалтики, які точно знають проблему Радянського союзу, які розуміють механізми впливу Москви на них. Вони знають цю ідеологію. Аналогічно із Польщею – країною, яка нам близька за ментальністю і за історією. Туреччина – також дуже потужний гравець сьогодні, починаючи з військової складової і закінчуючи фінансовою, плюс Босфор. Грузія також. Це дуже цікавий вектор, який дозволяє нам бачити перехід від Балтики до Середземномор’я і це все – через Україну. Наша держава – центр цього стратегічного союзу, і це розуміють наші партнери.
Але давайте поглянемо на цю історію ширше. Наприклад, Євросоюз працює за системою регіональних країн: Альпійська ініціатива, Дунайська ініціатива, Карпатська ініціатива… То чому ж Україна не може? Нам лишень треба завершити оформлення на рівні парламентських угод, за тим самим принципом як, наприклад, була узгоджена Вишеградська група.
Цей союз стратегічно необхідний. Щоправда, є питання Білорусі – “української шапки”, як її називав Юрій Липа. Цього нашого сусіда вже поглинула Росія, але життя не стоїть на місці і Білорусь ще може змінити російський вектор на Балто-Чорноморський.
KV: Окрім Білорусі, є ще питання Угорщини…
Руслан Кошулинський: Ось це питання вирішується максимально легко. Ухвалення Закону “Про громадянство” і Закону “Про національні меншини”. Чому угорці такі настирливі – тому що законодавчо в них все зроблено бездоганно. Я був автором законопроекту про нацменшини, для чого вивчив законодавче поле нацменшин практично усіх східноєвропейських країн, також країн Скандинавії. Серед них усіх найкращий закон – угорський. Ми брали саме його за приклад. У 2012-2013 році я переклав законопроект на англійську, надіслав усім послам межуючих з нами країн Східної Європи, із проханням надати характеристики та зауваження. Усі погодилися, що ми за приклад узяли найкращий варіант закону. Але його не ухвалено. Натомість, в маємо в Україні у плані діючого законодавства про нацменшини справжніий хаос. А мали б ми закон як в Угорщини – проблем не було би.
Але наші очільники, на жаль, цього не розуміють. Вони граються в лібералізм із націоналістичними урядами Угорщини та Польщі і програють, адже спосіб мислення націоналістичний – він інакший. Але повірте, ми, націоналісти, дуже швидко з ними порозуміємося і досягнемо згоди. Приклад тому – Майдан. До мене в штаб, де висіли портрети Бандери та Шухевича, приїздили депутати польського Сейму. Ми сідали за один стіл, працювали, а потім йшли разом на барикади. І все було добре.
KV: Як подати ідею україноцентризму східним регіонам країни?
Руслан Кошулинський: Дві засадничі речі є. По-перше, сьогодні ми воюємо з ворогом. Базове завдання – об’єднати людей, і ми кажемо про ту єдність суспільства “свій-чужий”, де всі збігаються, коли наших б’ють. По-друге, виконання закону.
Люди, які мешкають на Сході, частково відрізняються за своєю ментальністю. Це дуже дисципліновані колективісти. Якщо влада чітко скаже “робити так і так”, – вони зроблять. Але влада чомусь не дає чітких вказівок… Вона приходить і каже: ось колишній представник “Партії регіонів”, тепер він в нашій партії влади.
Намагаючись загравати з місцевими елітами, влада не розуміє, що втрачає авторитет сили. І люди перестають її слухати. Бо все по-старому, тільки з новим прапором.
Якби влада точно дала зрозуміти мешканцям сходу, де свій, а де чужий, покарала б чужого, не давши йому перевзутися в нові партійні мешти, питання було б закрито. Авторитет би відновився, а решта = справа копіткої праці з розбудови економіки, інфраструктури, освіти…
Зрозумійте, не існує проблеми зі Сходом, існує проблема відсутності правил і нехтування законом. Якщо там у Києві порушуються правила, думають люди, то нам тим паче немає сенсу їх дотримуватися.
KV: Який Ваш план по поверненню Донбасу до України?
Руслан Кошулинський: Перемога у війні. Але не чисто військова. Ворог дуже потужний, формула перемоги тут дуже складна. Ворог володіє ядерною зброєю, бюджет його збройних сил понад 70 мільярдів доларів, коли бюджет наших ЗСУ – 3 мільярди.
Що потрібно для перемоги: по-перше, надпотужна високотехнологічна армія, неядерні стратегічні сили. Пункт моєї програми – на Збройні сили йтиме 5% ВВП держави.
Але є одне але. Сьогоднішня влада також декларує про ті 5%. Щоправда, ці відсотки йдуть не лише на армію, а й на силові структури. Для прикладу, сьогодні на МВС, ГПУ, і СБУ виділяється на 1,5 млрд гривень більше, ніж на ЗСУ.
І це ми не говоримо про те, що армію терміново треба переозброювати. У 1987 і 2015 роках я служив на одній і тій же гарматі, – 152-мм “Гіацинт”. Все те ж саме. Один постріл з “Гіацинту” коштує тисячу доларів, але купити снаряди натівського зразка ми не можемо – в них снаряд 155 мм, а не 152 мм, як наші.
А військове кораблебудування? На всю країну один недобудований корвет стоїть і “Сагайдачний”. А, ще є “москитна флотилія” – річкові катери, виготовлені в Україні. Вони за своїми тактико-технічними характеристиками не можуть стріляти за трибального шторму. І ця “москитна флотилія” нібито повинна протидіяти потужному флоту Росії.
Другий фронт – дипломатичний. Говорити треба не з бізнес-партнерами Росії, якими є ті ж Німеччина та Франція, що зараз будують для Росії “Північний потік-2”, в обхід України, а із справжніми потужними світовими гравцями. Я маю на увазі США та Великобританію, що виступили гарантами української безпеки в Будапешті.
KV: Як говорити з цими гравцями, якщо ми сидимо на голці МВФ?
Руслан Кошулинський: Розумію. Але голка МВФ – це ті ж Сполучені Штати Америки, підписанти Будапештського меморандуму, і ми мусимо нагадати їм про колишні зобов’язання.
KV: Ми може і мусимо, але чогось же не слухають?
Руслан Кошулинський: Я мав розмову з представниками нової американської влади і запитав у них, чому у військовій царині Америка ставить усе на Польщу: бази НАТО, штаб НАТО, навчання альянсу, в той час коли війна іде у нас, а не в Польщі? Вони відповіли наступне: так, ви єдині, хто протистоїть Росії на суходолі, ми у вас вчимося, але поляки надійні та передбачувані, а ви – ні. Ми вводимо санкції проти московських олігархів, а вони у вас заробляють гроші – Фрідман, Ротенберг, Бабаков…
Більш того, за офіційними даними імпорт до України з Росії за минулий рік збільшився в деяких областях на 500-600%. Для прикладу: Ніжинський механічний завод нещодавно програв тендер на постачання Укрзалізниці своєї продукції московській фірмі, яка запропонувала на три гривні дешевше.
П’ятий рік продовжується дія 320 міжвідомчих угод між нами та Росією. Припинено договір про дружбу, але дипломатичні стосунки не розірвано, кордон не закрито, навіть немає візового режиму. Що сьогодні заважає встановити координати складу боєприпасів? Узяв телефон із GPS, кинув на землю й пішов. А далі прилітає коптер і скидає запальну суміш… І так “випадково” згоріли 5 складів, лишилося 2.
Отже, завдання нового президента – показати, що ми надійні партнери і сюди можно вкладатися. І лише після цього, наполегливо нагадувати про колишні зобов’язання.
KV: А навіщо Америці та Європі ще один “надійний партнер”, коли є Польща?
Руслан Кошулинський: Бо цей новий партнер буде набагато потужнішим. Але, наголошую, нам треба показати, що ми варті того, аби із нами працювати. Для цього треба розірвати дипломатичні стосунки із Росією, заборонити московський бізнес, закрити кордон. Нам потрібно для перемоги не лише змінити Нормандський формат на Будапештський, а й провести низку економічних реформ. Ви запитуєте, навіщо ще один партнер? Бо це економічно вигідно. Але треби це довести, треба самим показати, що таке економічна стимуляція по-українськи. Зокрема, внести зміни до закону про оподаткування, запровадити податок з олігархів та навести лад в питаннях відповідальності влади. Я не можу пояснити хлопцям на фронті, чому під час воєнного стану депутати пішли у відпустку. Чому мер Садовий разом із російським олігархом Фрідманом проводить “Альфа Джаз” у Львові. Чому головнокомандувач поїхав на Мальдіви.
KV: Поясніть, будь-ласка, як переконати українців, що націоналізм – не лайливе слово?
Руслан Кошулинський: Я дуже люблю усіх дітей, але своїх трохи більше. Я люблю усіх жінок на світі, але свою – трохи більше. Я люблю усіх людей на землі, але українців – трохи більше. Оце і є визначення націоналізму. Націоналізм – це любов до свого, а не приниження чужого.
В мене є знайомий грузин, і коли я запитав його, чому він підтримує “Свободу”, він відповів: “Ваш народ дав мені можливість жити в Україні і заробляти тут. Я вивчаю українську. Мої діти ходять до української школи. Але вдома ми розмовляємо грузинською, щонеділі ходимо до грузинської громади. Я хочу, щоб коли мої діти виросли, у них в паспорті, в графі національність було написано “Грузин”. А ви якраз цього домагаєтесь”.
Він живе в Україні, поважає нашу мову, традиції, закони, але він не зрадив своєї крові. Батьки народили його грузином і він ним залишився. Націоналісти виступають саме за це: не зраджуй свою національну ідентичність, шанобливо стався до всіх і не давай кривдити своє.
KV: Руслан Кошулинський до війни і після – це різні люди?
Руслан Кошулинський: Після повернення зі Сходу став набагато більше цінувати час.
