Поки дорослі вирішують, хто-кому-що винен, на фронті “дитячому” справи не менш колізійні.
Євромайдан дав можливість студентським громадам Києва помірятися геніталіями національної свідомості. Переважно – КПІ, “Могилянка”, КНЕУ, “Шевченка”. Кожен більш-менш нормальний університет має численну громаду свідомих, які готові до останнього боротися за євроінтеграцію та звільнення від супостата. Опозиція та громадські активісти роблять ставку саме на студентів.
Проте є декілька простих речей, які зазвичай оминаються десятою дорогою зі зрозумілих причин. А надто – радикалами й романтиками, які, не зважаючи на добре продуману риторику, не могли і не можуть керувати цим специфічним прошарком населення.
Спробуймо намалювати в уяві портрет середньостатистичного студента-революціонера (далі у тексті – СССР).
1. СССР нічого не знає. І не знає, що йому треба знати.
Будьте певні: СССР ніколи не бачив і не читав документ, який Президент їздив підписувати в Європу. Як і ви, шановні політики, журналісти та громадські діячі, читати всі 235 сторінок СССР не хоче і не буде. Йому, як і вам, шкода особистого часу на такі дрібниці. Як і вам – нудно й нецікаво.
До появи такого феномену, як #Євромайдан, СССР не обтяжував свого існування і не подумав відкрити сторінку Євросоюзу хоча б у Вікіпедії. Про те, що він далекий від таких понять, як “асоційоване членство” чи “східне партнерство”, і нагадувати зайве.
2. СССР – це велика дитина.
Йому все треба пояснювати “на пальцях”. А ще доглядати і спілкуватися з ним живим текстом, а не ютубними відосами, тегами в соцмережах чи гучними слоганами.
Треба пояснити СССР, що речі, про які йдеться у пункті №1 – це не єресь. Щоб іти на супостата, йому не потрібен дешевий пафос чи якісь там сто гривень. Дитині варто вже давно розказати, що конкретно вона матиме після досягнення мети, яку поставили перед нею сильні світу дорослих.
3. СССР не знає, що таке Європа. Його не навчили бути Європою
Наївний СССР досі думає, що Європа – це там, де всюди вай-фай, де можна подорожувати на “халяву”. Там, де тротуар миють шампунями з таким ароматом, як його туалетне мило.
Коли він вийшов на вулицю з транспарантами та слоганами змісту “Україна це Європа”, він і близько не уявляв і не уявляє, що таке насправді ота Європа. Його не навчили, що означає бути Європою. Наприклад, шмаркатися не у фіранки, а у носову хустинку, не кидати недопалки на тротуар, харкати, пардон, щоб ніхто не бачив, розділяти сміття. Не їздити зайцем у громадському транспорті. Вивчити яку-небудь іноземну мову. Казати людям “дякую”, “доброго ранку”, “вибачте” і т.п.
4. СССР не знає, куди йти.
Теоретично, СССР приїхав у велике місто робити життя і кар’єру. Суворий ринок праці Жашкова (Глухова, Іванкова, Бердянська…) не може йому запропонувати нічого, крім смачного стусана під зад. Або жорстокий вистріл з катапульти його амбіціями.
СССР не знає, до якої інстанції звернутися по “зелену картку”. Тому він працює на касах столичних фастфудів, миє підлоги нічних клубів і роздає листівки на перехрестях, щоб хоч трохи вижити. Замість того, щоб цікаво й корисно провести молодість. Або ж іде на Майдан, де, відміну від кас і клубів, почуває себе справді потрібним і де, власне, цікаво й корисно проводить молодість!
5. СССР не дивиться у майбутнє.
До нього досі не дійшло: сьогодні-завтра усі ці політичні динозаври вимруть – як вітчизняні, так і європейські. В буквальному сенсі. Але продовжувати життя хтось повинен: створювати сім’ю, ходити на завод, в офіс… Робити й виховувати нових, пардон, СССРів. Брати штурвал у свої руки і працювати. Працювати важко, чесно і сумлінно. І насамперед – над собою, щоб нові покоління СССРів дивилися на це все діло і були впевнені у своїх наставниках. Знали, чого хочуть від життя і що воно їм пропонує.
P.S. Жодна із цих думок не принижує студентську спільноту. Я хочу підкреслити жалюгідне становище, в якому опинилися ми, ваші діти. І не лише зараз, але й надцять-двадцять років тому. Коли з’явилися на світ.
